Я ще дужче зареготався, аж за живіт руками держуся. Се й зовсім розлютило війта.
— В’яжіть його! — крикнув він десятникам.
— Але ж, пане війте! — сказав я, отямившись. — Постійте, я вам у всім признаюся, навіть ласки вашої не буду просити в суді. Вже як маю висіти за одну ногу, то радше за обі!
— Признаєшся?
— Але ж розумієся!
— Ну, де ж той забитий жид? Ще єси його не закопав під вугло?
— Ні, ні!
— Ну, а де ж він?
— Таки лежить у стодолі.
— Ходи, покажи нам!
Взяв я ключ, ідемо. Гляджу, аж під стодолою варта. Ну, богу дякувати! І Савка тут! Ще ліпше. А народу насходилася повна обора. Що то, вість рухнула по цілім селі, що "деревляний філософ" жида забив та й під вуглом закопати хотів. Я йду посеред тої глоти та й усміхаюся, а ту мир божий лиш: шу, шу, шу! буцімто: адіть, і вішати його будуть, а він собі байдуже! що то "деревляний філософ"!
Прийшов я підо двері, а десятники все коло мене! Отворив…
— Ну, прошу, пане війте, осьде той забитий жид!
Війт позирнув і очі витріщив.
— А-а-а! Ба, то що?
— Тото саме, що я вчора віз поночі. Скринька до різання січки.
Тут увесь нарід, що товпився довкола стодоли, як не зарегочеся, то господи твоя воля! Певно, аж у небі чути було той регіт. І десятники, і присяжний, і польові — всі реготалися, навіть війт усміхнувся і зачав мене перепрашати за цілу тоту оказію та й за те, що повірив дурному Савці. Сміху на ціле село. А скриньку мою як зачали того дня трібувати, то мені п’ять околотів соломи порізали! От так-то я і до скриньки прийшов, і з цілої громади сміх зробив!
23 жовтня 1881.