— Ще б пак,— кисло посміхнувся я.— М-м... дай мені, будь ласка, цукорницю.
8
— Дженні, йдеться ж, зрештою, не про посаду державного секретаря!
Хвалити бога, ми нарешті поверталися до Кембріджа.
— Все одно, Олівере, тобі слід було виявити більше радості.
— Я ж сказав: "Вітаю".
— Яка великодушність!
— На бога, чого ж іще треба?
— Як це все-таки гидко! — сказала вона.
— Не кажи,— підтакнув я.
Якийсь час ми їхали мовчки; на душі в мене було неспокійно.
— Що ти мала на увазі, кажучи, що тобі гидко, Джен? — спитав я нарешті.
— Твоє ставлення до батька.
— А його ставлення до мене тобі не здається гидким?
Ну, тут напалася вона на мене! Я вислухав цілу лекцію про батьківську любов. Усю італійсько-середземноморську концепцію з цього питання. І все, що вона думає про мою негідну поведінку.
— Ти йому грубіяниш, і грубіяниш, і грубіяниш! — вигукнула вона наостанку.
— А він — мені, Джен. Невже ти цього не помітила?
— По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.
— Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.
Після напруженої мовчанки вона відповіла:
— Ти знайшов спосіб дошкулити йому, одружившись із Дженніфер Кавіллері.
Я стримував себе, доки поставив машину на стоянці перед рибним рестораном. А тоді обернувся до Дженніфер, не тямлячи себе від люті:
— Невже ти справді так думаєш?
— Почасти,— відповіла вона тихо.
— Дженні, ти не віриш, що я тебе кохаю? — загорлав я.
— Вірю,— не підвищуючи голосу, промовила вона,— Але по-своєму, по-ненормальному, ти закоханий у моє низьке соціальне походження.
Я спромігся тільки десять разів повторити: "Ні! Ні! Ні!" Десять разів, на різні лади. Вона страшенно збентежила мене, і, хоч яке дике було її припущення, я мимоволі подумав, що в ньому є таки зерно істини.
А втім, їй теж скребло на душі.
— Ет, який з мене суддя, Оллі. Мені здається, що інакше й бути не може. Розумієш, я теж люблю в тобі не тільки тебе самого. Я закохана і в твоє ім'я. І в числівник, що за ним стоїть.
Дженні відвернулась, і я подумав, що вона заплаче. Але вона опанувала себе й додала:
— Зрештою, все це — теж ти.
Перед моїми очима блимала неонова реклама: "Краби й устриці". Я сидів, спостерігаючи ті спалахи, й думав, що найбільше, мабуть, люблю в Дженні її вміння бачити мене наскрізь, розуміти без слів. Вміння, яке вона щойно продемонструвала знову, довівши, що мені далеко до людської досконалості! Чорт, таке важко проковтнути. Але, знаючи мої вади, вона все-таки кохає мене! Більше того, вона має мужність визнати власну недосконалість — то чого ж я вартий у порівнянні з нею?
Я просто не знав, що їй відповісти.
— Хочеш устриць, Джен?
— Хочеш у пику, Шпаргалето?
— Бий,— сказав я.
Вона стисла пальці в кулак, а тоді любовно торкнулася ним моєї щоки. Я поцілував той кулачок, та коли простяг руки, щоб пригорнути її, вона відштовхнула мене й гримнула, немов гангстерка:
— Ану, газуй, Шпаргалето! Руки на кермо і — гайда!
Я так і зробив.
Головне батькове заперечення стосувалося надмірної квапливості. Зайвого поспіху. Безоглядності. Не пригадую вже конкретних слів, але пам'ятаю, що провідна теза казання, яке він прочитав мені за обідом у Гарвардському клубі була: "Куди ти квапишся?"
Почав він зауваженням, що я ковтаю їжу, не розжовуючи. Довелося чемно пояснити, що я вже доросла людина, й, отже, час відмовитись від звички виправляти — ба навіть коментувати — мою поведінку. Він відповів, що конструктивна критика йде на користь навіть главам урядів. Я витлумачив це як не дуже тонкий натяк на його участь у першому уряді Рузвельта. А що в мої плани не входило вислуховувати спогади про Франкліна Делано Рузвельта й про батьків особистий внесок у реформу банківської справи в США, то я замовк.
Обідали ми, як я вже зазначив, у бостонському Гарвардському клубі. Цебто — в оточенні батькових однокурсників, клієнтів, шанувальників і т. ін. Ясна річ, батько навмисне обрав саме це місце. Я не прислухався до того, що мурмотіли, дивлячись на нас, завсідники цього закладу, але знаю, що, прислухавшись, почув би: "Дивись, хто прийшов,— сам Олівер Берретт!" або "Ти знаєш, хто це? Берретт, знаменитий спортсмен!"
Між нами тим часом точився один із тих безпредметних діалогів. Тільки цього разу безпредметність його була для мене просто нестерпна.
— Татуню, ти ще не сказав ні слова про Дженніфер.
— А що тут казати? Адже ти поставив нас перед fait accompli[15].
— Але якої ти думки про неї?
— На мою думку, Дженніфер чудова дівчина. І те, що вона, маючи таке походження, спромоглася пробитись аж у Редкліфф...
Зараз він почне розводитись про "кузню талантів" і подібну бридню — тобто знову ухилиться від прямої відповіді.
— Ближче до суті, татуню!
— Суть не в цій дівчині,— сказав він.— Вся суть у тобі.
— Тобто?
— У твоєму бунті. Ти бунтуєш, сину.
— Батьку, я не розумію, як можна назвати бунтом бажання одружитися з гарною й розумною студенткою Редкліффа. Вона ж не хіппі, їй не бракує здорового глузду і...
— Так. Але їй бракує дечого іншого.
Ага, це вже щось суттєве. У сноба нарешті розв'язався язик.
— Що тобі в ній найбільше не подобається,— бідність чи те, що вона католичка?
Він відповів майже пошепки, злігши грудьми на стіл:
— А що тобі в ній найбільше подобається?
Я сказав йому, що зараз підведуся й піду геть.
— Краще буде, якщо ти залишишся. Й заговориш, нарешті, як чоловік.
Як чоловік, а не... хто? Не хлопчик? Не дівчина? Не миша?
Я залишився. І тим страшенно потішив Сучого сина. Він не сумнівався, що здобув ще одну перемогу наді мною.
— Я маю до тебе одне-однісіньке прохання: зачекай трошечки,— сказав Олівер Берретт III.
— Розшифруй, будь ласка, що означає те "трошечки".
— Здобудь учений ступінь з юриспруденції. Якщо те, що виникло між вами, справжнє, воно витримає випробування часом.
— Воно справжнє. Тож на біса піддавати це якомусь довільному випробуванню?
По-моєму, я висловився цілком ясно й недвозначно. Показав, що коса найшла на камінь. Що я відмовлюся бути пішаком у його руках. Що його влада наді мною скінчилася.
Він спробував зайти з іншого боку.
— Олівере, ти ще не доріс...
— Не доріс?.. До чого? — Мені уривався терпець.