Це почалося тоді, коли до Грінтауна приїхала Енн Тейлор провести літні заняття у школі. Їй було тоді двадцять чотири роки, а Бобу Сполдінгу ще не минуло чотирнадцяти.
Кожен у місті добре пам'ятає Енн Тейлор, бо вона була з тих учительок, яким усі діти люблять дарувати великі апельсини або рожеві квіти і без усякого прохання згортають для них після уроків шелесткі жовто-зелені карти земної кулі. Вона була тією жінкою, яку бачили скрізь, де зеленів густий затінок старих дубів та в'язів. Коли вона йшла, яскраві відблиски мерехтіли на її обличчі, і всі відчували на собі її привітний, лагідний погляд. її поява справляла таке саме враження, як у холодну зиму стиглий літній персик, а спекотного червневого ранку — склянка холодного молока. Енн Тейлор була саме тим, чого людині часто бракує. А оті рідкісні дні, коли погода ставала така тиха, мов кленовий листочок на легенькому вітерці,— ті дні були схожі на Енн Тейлор, і мали бути б названі в календарі її ім'ям.
Що ж до Боба Сполдінга, то цей хлопець кожного осіннього вечора самотньо блукав по місту, і вітер гнав за ним потривожене опале листя, схоже на зграю зголоднілих мишей. Досить часто він лежав під сонцем, розслабившись, ніби млява риба навесні в холодних водах річки Фоксхілл, а восени його засмагле обличчя виблискувало, як каштан. Його голос часто лунав у верхів'ях дерев, де бавився з листям вітрець; спустившись додолу, Боб Сполдінг любив сидіти одинцем і дивитися на цей світ, а потім лягав на траву й цілими годинами читав, тим часом, як мурашки бігали по його книжці. Ще він любив грати сам із собою в шахи на бабусиній веранді чи видобувати з чорного піаніно самотній звук, який вилітав крізь прочинене вікно. Його ніколи не бачили в компанії з ровесниками.
Того першого ранку міс Енн Тейлор увійшла до класу, підступила до дошки і гарним округлим почерком написала своє ім'я. Діти притихли і з цікавістю поглянули на неї.
— Мене звати Енн Тейлор,— лагідно привіталась вона.— Я ваша нова вчителька.
І на ці її слова клас несподівано засяяв сонячним світлом, ніби з будинку зняли дах, а на деревах дзвінко защебетали пташки. Боб Сполдінг сидів, тримаючи в руці жовану паперову кульку, яку хвилину тому вийняв з рота. Через півгодини, слухаючи Енн Тейлор, він випустив кульку з руки, і вона впала на підлогу. Того ж таки дня, після уроків, він приніс у клас відро води, ганчірку і почав витирати дошки.
— Чого це ти? — повернулась Енн Тейлор до нього, відірвавшись від перевірки контрольних з орфографії.
— Дошки наче брудні,— сказав Боб, не обертаючись.
— Так, я знаю. А ти певен, що тобі хочеться витерти їх?
— Мабуть, мені треба було спитати дозволу,— мовив він, збентежено опускаючи руку.
— Будемо вважати, що ти спитав,— усміхнулась вона і, побачивши ту усмішку, він миттю закінчив витирати з дошки і з такою злістю витрусив за вікном крейду з губок, що здалося, ніби надворі пішов сніг.
— Ану подивимось,— мовила міс Тейлор.— Тебе звати Боб Сполдінг, правильно?
— Еге.
— Ну, що ж, Бобе, дякую.
— А можна, я щодня витиратиму їх? — попросив він.
— А що, як і інші захочуть витирати дошки?
— Я дуже хочу це робити сам. Щодня.
— Спочатку спробуємо, а далі видно буде,— погодилася вона.
Боб не квапився йти.
— Ти краще біг би додому,— нарешті скарала вона.
— Добраніч,— озвався він і поволі вийшов.
Коли наступного ранку Енн Тейлор вийшла з будинку, де наймала кімнату, Боб уже стояв на вулиці.
— А ось і я,— привітався він.
— Уяви собі, я й не здивувалась,— відказала вона.
Вони пішли разом.
— Можна, я понесу ваші книжки? — спитав він.
— Навіщо? Дякую, Бобе, не треба.
— Мені це неважко,— сказав він і взяв книжки.
Кілька хвилин вони йшли мовчки, і Боб не озивався ані словом. Вона окинула його поглядом, побачила, як легко в нього на серці і яким щасливим він почував себе в ту мить, і вирішила: як захоче, нехай сам порушить . мовчанку. Але Боб і далі не озивався. Уже біля самої школи він повернув їй книжки і сказав:
— Мабуть, я краще залишу вас тут. Хлопці не зрозуміють мене.
— Я теж не певна, що розумію тебе, Бобе,— призналась міс Тейлор.
— Чому? Адже ми друзі,— сказав він щиро й простодушно.
— Бобе...— почала була Енн Тейлор.
— Га?
— Та ні, нічого,— і вона повернула до школи.
— Я буду в класі,— кинув він навздогін.
І вона справді застала його вже там, і він залишався в класі щодня два наступні тижні після уроків: мовчки витирав дошки, мив губки і згортав карти,— а вона сиділа над своїми зошитами, сонце котилося вниз по безхмарному небу, і чути було, як цокав годинник, як шарудять губки, коли він складає їх докупи, як капає з них вода, як шелестять сторінки і рипить перо, як дзижчить муха, б'ючись об шибку. Так іноді тривало до п'ятої, і коли міс Тейлор підводила голову, то бачила за останньою партою Боба Сполдінга, який мовчки дивився на неї, сподіваючись на нове доручення.
— Ну що ж, пора й додому,— казала міс Тейлор, підводячись із-за столу.
— Еге.
І він стрілою мчав по її пальто й ка пелюшок. І навіть замикав за нею клас, якщо сторож приходив пізніше. Сонце вже ховалося за магнолії, коли вони виходили із школи і йшли через безлюдний сад, у якому сторож неквапно скла дав свою драбину.
Бонн розмовляли про все на світі.
— Бобе, а ким ти збираєшся стати коли виростеш?
— Письменником.
— О, це не просто. Для цього треба багато працювати.
— Я знаю. Але хочу спробувати. Я багато читаю.
— Бобе, а хіба після школи тобі немає чого робити?
— Ви про що?
— Я про те, що, витираючи дошка,
ти надто довго затримуєшся в школі Це мені не подобається.
— А мені подобається. Я ніколи не роблю того, що мені не до вподоби.
— Але все ж таки...
— Ні, я повинен робити це,— сказав він. А за хвилину додав: — Можна вас про щось попросити, міс Тейлор?..
— Дивлячись про що.
— Я щосуботи гуляю біля Б'ютрік-стріт і йду понад річкою до озера Мічіган. Там багато метеликів, раків і всіляких пташок. Може, й ви хотіли б погуляти там?
— Дякую,— відказала вона.
— То ви прийдете?
— Боюся, що ні.
— Ви гадаєте, вам буде там нецікаво?
— Ні, я не сумніваюся, що там чудово, але я буду зайнята.
Він хотів був спитати чим, але не спитав.