– Ні, – сказав доктор засмучено.
– Звичайно, ні! – вигукнула Старий Солдат. – Ось візьміть ваш словник, приміром. Що за корисна річ – словник! Яка необхідна річ – сенс і значення слів. Без доктора Джонсона та інших людей такого сорту ми, так би мовити, не могли б навіть пояснити як слід своїх щоденних потреб... Але ж не варто чекати, щоб словник – особливо, доки він не завершений – цікавив Енні так само, як вас. Як ви думаєте?
Доктор знову кивнув головою.
– От чому я не можу не похвалити ваше піклування, – сказала місіс Марклгем, дружньо вдаряючи своїм віялом. – Це показує, що ви не думаєте, як інші старі, ніби на молодих плечах може бути стара голова. Ви вивчили характер Енні і знаєте його досконало. Оце мене й чарує!
Навіть лагідне і терпляче обличчя доктора Стронга скорчилося від непомітного болю під впливом таких компліментів.
– А тому, мій любий докторе, – вела далі Старий Солдат, знову кілька разів ударяючи його віялом на знак своєї ніжної любові, – ви можете командувати мною в усяку пору дня і року; знайте, що я завжди до ваших послуг. Я ладна їхати з Енні в опери, концерти, на виставки – куди заманеться; і ви ніколи не помітите втоми на моєму обличчі. Обов'язок, священний обов'язок, мій любий докторе, я ставлю понад усі міркування в світі.
І справді, вона дотрималася свого слова. Вона належала до осіб, не здатних нудитись і втомлюватися світським галасом, і щодо цього відзначалася дивовижною терплячістю. Майже щоразу, коли вона читала газету (а вона мала звичай читати її щодня не менше двох годин, розкинувшись на м'якому кріслі і озброївшись окулярами), вона відшукувала в оголошеннях якусь розвагу, що її, мовляв, неодмінно мусить побачити Енні. Марно запевняла дочка, що їй набридлі всі ці забавки; відповідаючи на таке зауваження, ніжна мати казала:
– Ти, звичайно, це краще знаєш, мила Енні, але я мушу зазначити, що ти, люба моя, дуже погано платиш докторові Стронгу за його незрівняну увагу.
Це говорилося здебільшого в присутності самого доктора, і, як мені здавалося, саме це спонукало його дружину відмовлятися від своїх заперечень. Втім, вона наважувалася на них дуже нечасто, а здебільшого мовчки корилася материній волі і покірно їхала, куди було завгодно Старому Солдатові.
Останнім часом рідко траплялося, щоб їх супроводжував містер Мелдон. Іноді бабуся і Дора діставали запрошення на спільну поїздку, але іноді запрошували саму тільки Дору. В обох випадках відмови не було. Спочатку такі запрошення були для мене досить неприємні; але міркування про нічну сцену, що відбулася в докторовому кабінеті, змінили мої думки з цього приводу. Мені здавалося, що доктор мав тоді цілковиту рацію, і я облишив усі свої підозри.
Бабуся, розмовляючи про це зі мною, здебільшого потирала собі ніс:
– Тут нічого не второпаєш, – казала вона. – Хотіла б я, щоб вони жили щасливо, але наш військовий друг (так називала вона Старого Солдата) навряд чи допоможе їм в цій справі.
Потім бабуся енергійно висловлювала думку, що якби наш військовий друг вирішив зняти з себе метелики і подарувати їх сажотрусам на травневе свято, то це скидалося б на деяку ознаку здорового глузду.
Проте вона покладала великі надії на містера Діка.
– У цього чоловіка, – казала вона, – кипить у голові якась дивовижна ідея. Він тільки не знає, що робити з нею – це для нього головне питання. Рано чи пізно він прославиться.
Не підозрюючи про ці пророцтва, містер Дік по-старому ставився до доктора і його дружини; ні на крок, очевидно, не відступав він назад, але й не посувався вперед. У такій позиції він закріпився раз і назавжди, немов гранітний монумент. Я був переконаний, що містер Дік нездатний рушити з місця.
Але якось увечері, через кілька місяців після мого весілля, коли я сидів сам за письмовим столом у вітальні (Дора з бабусею пішли пити чай до тіточок-канарок), містер Дік несподівано просунув голову в двері і багатозначно кашлянув, щоб звернути на себе мою увагу.
– Тротвуде, – сказав він, – чи не заважатиму я вам?
– Аж ніяк, – відповів я. – Прошу, містере Дік, увійдіть.
– Тротвуде, – сказав містер Дік, привітавшись зі мною і приклавши палець до свого носа. – Перш ніж сісти, я хотів би зробити одне зауваження. Чи ви знаєте вашу бабусю?
– Трохи, – відповів я.
– Вона – найдивовижніша жінка в цілому світі, сер!
Зробивши це повідомлення, яке лежало, очевидно, важким тягарем на його серці, містер Дік поважно сів на стілець і вп'яв у мене свій погляд.
– Ну, хлопче, – сказав містер Дік, – я збираюся поставити вам одне запитання.
– Ставте стільки запитань, скільки вам завгодно, – відповів я.
– Якої ви думки про мене, сер? – спитав містер Дік, схрестивши руки.
– Я вважаю вас своїм любим давнім другом, – сказав я.
– Дякую, Тротвуде! – мовив містер Дік, розсміявшись і зіскочивши зі стільця, щоб потиснути мені руку. – Але я маю на увазі, хлопче, – знову набрав він урочистого вигляду, – якої ви думки про мене щодо цього?
І він торкнувся свого лоба.
Я був спантеличений цим запитанням і не знав, що відповісти, але містер Дік сам полегшив моє становище.
– Слабкенький, чи не так? – сказав він.
– Ну, – нерішуче відповів я, – здається, трохи так.
– Ось воно! – вигукнув містер Дік, очевидно цілком захоплений моєю відповіддю. – Та ви ж знаєте, Тротвуде, коли вони взяли трохи клопоту з... ви самі знаєте з чиєї голови, і переклали його, самі знаєте куди, то тоді скоїлося...
Містер Дік почав швидко крутити руками, стискати їх, зводити і проробляти найрізноманітніші рухи, щоб висловити розлад своєї розумової діяльності.
– Ось воно як! Га? – сказав він нарешті.
Я кивнув головою і містер Дік відповів мені тим самим:
– Коротко кажучи, хлопче, – прошепотів містер Дік. – Я придуркуватий.
Я хотів був заперечити, але містер Дік спинив мене.
– Так, придуркуватий. Вона вдає, ніби так не вважає. Вона не хоче й слухати про це, але я таки придуркуватий. Я це знаю. Якби вона не оберігала мене, сер, то мене б замкнули до божевільні, і всі ці роки я бідував би хтозна як. Але я подбаю про її добробут. Я не витратив нічого з зароблених на переписуванні грошей. Я їх зберіг у скриньці. Я зробив заповіт. Я все залишу їй. Вона стане багатою і знатною!