Містер Дік витяг хустинку і витер собі очі. Потім він згорнув її дуже дбайливо, ніжно стиснув у своїх руках і поклав у кишеню з таким виглядом, ніби в ній була загорнута моя бабця.
– Адже ви людина вчена, Тротвуде! – сказав містер Дік. – Дуже вчена людина. Ви знаєте, який доктор розумний і який великий чоловік? Ви знаєте, яку честь він завжди робив мені? Він мудрий, але не гордий! Завжди він смиренно співчуває бідолашному Дікові, дурному невігласу. Я написав його ім'я на клаптику паперу і прив'язав цей клаптик до повітряного змія, і пустив цього змія на небо, до жайворонків. Змій зрадів, що несе це ім'я, сер, і небо стало яснішим!
Я зробив йому велику приємність, від щирого серця сказавши, що доктор заслуговує нашої найглибшої пошани і найвищої похвали.
– А його прекрасна дружина – це зоря, – сказав містер Дік. – Промениста зоря! Я бачив її блиск, сер. Але, – він присунув до мене стілець і поклав руку мені на коліно, – хмари, сер... хмари...
У відповідь на його стурбований вигляд я набрав такого самого вигляду і похитав головою.
– Що це за хмари? – спитав містер Дік.
Він подивився на мене з такою напруженою увагою, що я намагався говорити якомога повільніше, зрозуміліше, немовби пояснював дитині.
– Між ними помітно якесь відчуження, – відповів я. – Їх роз'єднує якась нещаслива обставина. Це таємниця. Можливо, це походить від нерівності їхніх років. А може, воно виросло помалу від найнікчемніших і найдрібніших причин.
Після кожного мого речення містер Дік замислено кивав головою; потім деякий час він сидів мовчки; очі його не відривалися від мого обличчя, а рука все ще спиралася на моє коліно.
– Доктор не гнівається на неї, Тротвуде? – спитав він через деякий час.
– Ні. Він обожнює її.
– Тоді я знаю, в чому сила, хлопче! – вигукнув містер Дік.
При цьому він радо вдарив мене по коліну, відкинувся на спинку стільця і кумедно пересмикнув бровами – одним словом, я більше ніж будь-коли вважав, що він з'їхав з глузду. Потім обличчя його раптом знову набрало серйозного виразу, він знову нахилився до мене і сказав, витягши спершу свою хустинку з таким шанобливим виглядом, ніби ця хустинка справді уособлювала мою бабусю:
– Найдивовижніша жінка в світі, Тротвуде. Чому вона не зробила нічого, щоб поправити це діло?
– Ця справа занадто складна і делікатна, щоб до неї втручалася стороння людина, – відповів я.
– А чоловік розумний і вчений, – сказав містер Дік, торкаючись до мене пальцем. – Чому він не зробив нічого?
– З тієї ж причини, – відповів я.
– Тож я таки знаю, в чому сила, хлопче! – вигукнув містер Дік.
Він став переді мною і в якомусь несамовитому захваті почав кивати головою та вдаряти себе по грудях, аж доки зовсім не знемігся.
– Божевільний, сер, – сказав містер Дік, – придуркуватий, слабий на розум – одним словом, ваш покірний слуга, – тут він знову вдарив себе в груди, – може зробити те, що нездатні зробити розумні і вчені люди. Я зведу їх, хлопче. Спробую. На мене ніхто не розгнівається. Мені не стануть заперечувати. На мене не звернуть уваги, якщо я вчиню неправильно. Я лише містер Дік. А хто звертає увагу на Діка? Дік – ніщо! Тьфу!
І він зневажливо дмухнув, неначе хотів здмухнути самого себе з лиця землі.
Добре, що він встиг зайти так далеко в своїй одвертості, бо саме тут почули ми, що до садової хвіртки під'їздить екіпаж, в якому поверталися додому моя бабуся і Дора.
– Ні слова, хлопче! – прошепотів він. – Хай усе лихо впаде на Діка – придуркуватого Діка, божевільного Діка. Я вже давно думав, сер, що здогадуюся, в чому сила, а тепер я таки це второпав. Після того, що ви мені сказали, я вже цілком цього певний. Все гаразд.
Більше ні слова не казав містер Дік про цю справу; проте він аж півгодини, на превелике хвилювання моєї бабусі, семафорив мені руками й ногами, натякаючи, щоб я зберігав важливу таємницю.
На своє здивування, протягом кількох тижнів я нічого не чув про план містера Діка, хоч дуже цікавився успіхом його спроб. У висновку, до якого він дійшов, я помітив промінь здорового глузду – не кажу вже про чудову душу, що розкрилась у світлі цього випадку, бо це для мене не було новим явищем. Кінець кінцем, я почав думати, що при слабкому і нестійкому стані свого розуму він або забув про свій намір, або зовсім від нього відмовився.
Одного чудового вечора, коли Дора не хотіла йти з дому, ми з бабусею вдвох пішли до докторового котеджу. То було восени, коли парламентські дебати не каламутили вечірнього повітря. Запах листя під нашими ногами нагадував мені наш давній сад у Блендерстоні, і старе тяжке почуття немовби віяло на мене разом із подувами вітру.
Вже у присмерку підійшли ми до котеджу. Місіс Стронг щойно повернулася з саду, де містер Дік усе ще вовтузився зі своїм ножем, допомагаючи садівникові стругати кілочки. Доктор був зайнятий з якимсь відвідувачем у кабінеті, але місіс Стронг запевняла, що гість незабаром піде геть, і просила нас почекати. Ми пішли з нею до вітальні і сіли біля темного вікна. Не могло бути й мови про будь-які церемонії при відвідуванні таких давніх друзів і сусідів, як ми.
Не встигли ми й кількох хвилин посидіти там, як до кімнати вбігла з газетою в руці місіс Марклгем, яка завжди була чимсь стурбована. Тепер у неї явно не вистачало подиху.
– Боже мій, Енні, чому ти не сказала мені, що в кабінеті є чужі? – скрикнула місіс Марклгем.
– Мамо, – спокійно відповіла та, – хіба ж я знала, що це вас цікавить?
– Хіба ж вона знала! – вигукнула місіс Марклгем, падаючи на канапу. – За все своє життя ніколи я не переживала нічого подібного!
– Отже, ви були в кабінеті, мамо? – спитала Енні.
– Чи я була в кабінеті? – урочисто проказала мати. – Авжеж, була! Я застала цю наймилішу людину – чи можете уявити собі мої почуття, міс Тротвуд і Девіде? – у той самий момент, коли він складав свій заповіт!
Її дочка швидко відвернулася від вікна.
– Він складав, моя люба Енні, – повторила місіс Марклгем, розгортаючи газету на колінах, наче скатертину, – свою останню волю і заповіт. Яка запобігливість і ніжне піклування цієї доброї істоти! Я повинна розповісти вам усе докладно. Я просто зобов'язана віддати належне голубчикові – так, він справжній голуб! – і розповісти вам усе докладно. Мабуть, вам відомо, міс Тротвуд, що в цьому будинку ніколи не запалюють свічок, доки очі, прикуті до газетного аркуша, не починають, одверто кажучи, рогом ставати. І що в цілому домі нема жодного крісла, де можна було б читати газету, тобто читати так, як я це розумію. Єдиний виняток – кабінет. От що привело мене туди, коли я помітила там світло. Я відчинила двері. Наш любий доктор був у товаристві двох ділових людей, очевидно, юристів, і всі вони втрьох сиділи за столом, і милий доктор тримав перо в руці. "Отже, джентльмени", – сказав доктор... Енні, любове моя, зверни увагу на кожне слово, – "сподіваюся, що тут ясно висловлена моя довіра до місіс Стронг і мій намір передати їй усе безумовно". Один з ділових людей відповів: "Усе безумовно". По цих словах я вигукнула з почуттям, яке цілком властиве серцеві матері: "Боже мій, вибачте!", кинулася геть і прибігла сюди через вузький і темний коридор, повз комору.