другому і третьому випадку, опинявся під жорстким гнітом, який чинився перш за все зусиллями власного, у вищеозначений спосіб зденаціоналізованого, панства, і простолюд перетворювався мало не в рабів. Цей процес, з одного боку, витворював стан численних перекинчиків, яким справа нації, власн&і землі й народу ставала цілком байдужа, а першорядне значення починали ма ти шкурницькі інтереси власного збагачення; з другого боку, не бракувало й таких, які хотіли поєднати хворе із здоровим, тобто, включаючись у гонитву за чинами й маетностями, зберігали в дозволених законом межах свій патріотизм та самосвідомість; а з третього боку, виникала й хвиля самооборонна. У XVI—XVII століттях ця хвиля охоплювала питання віри й вольностей; ця боротьба, зрештою, вилилася в численні козацькі повстання, верхом яких стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького; самооборона ж у XVIII столітті перейшла із політичних сфер у культурні, а коли вичерпалися можливості політичної боротьби,— виключно у сфери культурні. І однією з найвизначніших пам’яток такої оборони прав і стала <<Історія русів".
Навколо цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір був написаний, хто його автор, які його джерела, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.
Перша таємниця — це факт виявлення <<Історії русів" і введення в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ха-ненка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії2, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираю, і той наказав зробити копію для себе. Рукопис як спадщина перейшов разом із бібліотекою до князя Голицина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиша-Каменського і для О. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій <<Історія русів" ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, що рукопис, який перейшов до князя Голицина, і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тій, що один із списків <<Історії русів" потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: <<История малорос-
сийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в ... годе, переписана в 1818 году". Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукопис а в 1890 році до бібліотеки товариства "Просвіта"2. Факт надзвичайно цікавий; він безсумнівно свідчить про те, що "Історія русів" мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком "История Руссов, или Малой России" — цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Знаємо також і факт, що бібліотека колишнього "Императорского общества истории й древностей российских" при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона також "История Руссов, или Малой России". Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію "Історії русів" на папері з водяним знаком 1809 року3.
Цих фактів цілком досить, щоб довести: "Історія русів" копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; твір копіювався і в 30-х роках, але саме факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, навіть моди. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року "Історія русів", очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року,— про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантишу-Каменському під час першої публікації його "Історії Малоросії"; зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантишу-Каменському "Історія русів" стала відома тільки після відкриття в Гриневі.
І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися саме після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 30-му році "Історія русів" була вже "в ходу в численних списках"4, а А. Майков у "Журнале Министерства народного просвещения" (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами "Історії русів" у статті з приводу "Полтави" О. Пушкіна, надрукованій в "Атеиеї" в 1829 році. На гадку А. Майкова, з "Історією русів"
О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з "Історії русів" з’являються в "Запорожской старине" І. Срезневського 1834 року. Тут уміщено "Повість Кониського про хід смерті Наливайка", "Повість Кониського про
а
хід Брестського собору", "Сказання про гетьмана Гулака". Загалом "Історія русів" у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.
Друга таємниця книжки — час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками5, хоч вищеподані факти про поширення "Історії русів" в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, ця дата береться з самого тексту "Історії русів", бо твір закінчувався так: "На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає" (с. 257)3. Але таке датування дослідники вважають облудним, вжитим з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема заперечив її А. Єршов6; він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор "Коротким літописом Малої Росії", який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення "Рум’янцевського опису" — це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776—1778 роках. Згадується в "Історії русів" Тмутара-канський камінь, а його знайдено 1792 року. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої "довготривало продовжувалося" — так могла писати людина в кінці 80-х — на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті "До питання про автора "Истории Руссов"7 додає ще такі зауваги: на с. III натякається на розділ Польщі — перший був 1772 року — третій 1795-го. Згадується в "Історії русів" акт секуляризації монастирів — це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово "революція" — це могло статися після Французької революції 1789— 1794 років, так само слово "патріот" (с. 122). Ці дані відносять написання "Історії русів" до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам’ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а потрете, це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство