Пити не пив, але як при оказії зійдеться з людьми, як вип'є яку чарку, як зачне говорити, то варт було послухати.
"Люди, — каже, мало не плаче, — та ж я вам не чужий, люди! Та ж я вам злого не хочу. Послухайте мене, заведіть у себе нові порядки, бо зійдемо на нінащо. Цілий світ йде наперед. Чи пани, чи жиди, чи хто йно дихне, учиться і мудріє, а ви все такі дурні, як були. Де ж то може бути добре!"
Аж йому очі світяться, аж кулею зі злості стукає, так хотів би нарід переконати. А люди слухають, і нічого. "Говори собі, — кажуть. — Нові порядки, новий клопіт. А нам нащо того? Ще з міста комісія приїде, або податки які понакладають, або до криміналу людей запакують, як по інших селах, переказують, о-о ми не дурні!"
А Медведя аж нема. Так вибрав би нову раду громадську, так заложив би читальню, склеп, шпихлір — та чи одне зробив би Медвідь, але що ж, коли в цілім селі нема ані одної душі, ані одного чоловіка в цілім селі не знайде, що зрозумів би його і згодився на його роботу. Дивиться Медвідь на тих парубчаків, що то таке бутне ходить, та й думає собі: "Може, з них що доброго вийде, може, в войську розуму наберуться так, як я?" Але де там! Пожениться, то стане господарювати, і диви — таке дурне як інші. І Медвідь знов стоїть сам-один, як дуб посеред зрубу. Навіть власна жінка та й діти, і ті його не зна-КУГЬ, і ті йому не вірять. В очі жодне ані словом не писне, бо боїться, але поза плечі то всяке виговорюють.
"Татуньо не знати пощо на віча ходять, татуньо гроші на книжки викидають, татуньо те, татуньо це". Чи то йому мило хоч би з других уст таке почути.
"Прийде час, що й вони провидять, та йно шкода, що той час не приходить скорше", — думав Медвідь, дивлячись, як діти ходили, не знаючи письма, як старі сновигали між хатою і корчмою, не відаючи світа Божого, як село заливала весною вода, а зимою нужда і як воно потопало в темряві та в горю.
І звільна між селом і ним робився зимний, чимраз грубілий мур. Через той мур дивився Медвідь на село з жалем та з гнівом, а село дивилося на нього, як на старого, здитинілого дивака. А літа йшли...
Постарівся Медвідь та знемощів до останку. Вже йому не вільно тепер кого-будь прозивати: мулом, забитою палкою, то як там; уже тепер Медведя ніхто не боїться.
Ходить він сумний та мовчаливий; всі йому чужі, і він Для всіх чужий, як би з іншого краю на старі літа приїхав. Стане, бувало, серед села, подивитися на бідні хати, покиває головою та й бубонить: "Пожалься, Боже! Пожаль-ся> Боже!" Найгірше йому з газетою. Давніше щонеділі ходив собі на пошту і відбирав. Тепер не годен. А громада післанця нібито тримає, але той післанець ніколи не ходить, і почту хто хоче, той бере. Раз учитель, раз раз двір. Мало коли видить газету старий Медвідь, тут чути, москаль із японцем воює, гень, далеко на витД*' ад би Медвідь знати, хто кого б'є, як та війна иглядає, чим скінчиться. "Ані капля людської крові т^?"рно не Упаде— Ь тої війни мусить бути якийсь пожи-
" думає, зітхаючи, старий. "Але який?"
Раз якось під неділю прийшла до села страшна вістка. Японець побив москаля 1 і йде, ніби, на нашого2, щоби панщину привернути. Від останньої хороби не було в селі такого страху, як тепер. Жінки дивилися на чоловіків, а мами на синів, як на щось таке, що має стратитися. Навіть діти перестали пустувати та питалися бабок і дідів що таке панщина. А діди не хотіли говорити. "Не згадуйте, дітоньки, — казали, — не викликуйте вовка з лісу".
Якраз тоді випали в сусідстві хрестини, і старий Мед. ведь пішов.
На хрестинах, як звісно, без горівки не обійдеться; треба, як той казав, дитину гідно охрестити. А бабам, як самі знаєте, не багато й треба. Вип'є по одній, по другій, та й уже пропала. Чоловіки як кинуть собі, то набирають охоти; деякий такий гострий, що то ну! А баба як покушає горівки, то м'якне; зараз її такий туск бере, що мусить плакати. Так же і на тих хрестинах; як випили по чарці, як згадали війну, то такого плачу наробили, що хоч із хати тікай. "А що я, бідна, буду робити! А на кого він мене лишить! А я така, а я сяка!" Аж уха болять слухати.
Котрийсь із газдів каже: "Якось воно буде. Якось воно пан Бог дасть".
А другий доповідає: "На війні всі не гинуть. Трохи народу прорідне, то більше місця стане".
А баби ще гірше в крик.
То знов котрийсь відзивається: "Або то зле мати таку жовту книжочку і від цісаря гроші фасувати3. То так, якби урядник який". Баби, почувши про гроші, тихнуть, але як пригадають собі тих із книжечками, без рук або без ніг, то ще гірший лемент підносять.
"А то дурні баби, — каже присяжний. — Та чого ви плачете? Поки наш старий4 жиє, то війни не буде. Я вам кажу".
Баби знов тихнуть, але за хвилину як подивляться на чоловіків та на синів і погадають собі, що їх покличуть на війну і повбивають, що вони без рук, без ніг або без голів лежатимуть на полі, звірам та птиці на поживу, то такий їх жаль бере, що аж головами товчуть. "Ой, ой, ой! Па-доньку нещасливий".
— Цитьте, жінки! — обзивається котрийсь із молодших газдів. — Цитьте, бо то не ви за нами, а ми за вами
маємо плакати. Тепер таке право вийшло, що баби підуть воювати.
— Ой ціло!
— Та не ціло, але дадуть вам кочерги та й коромисла і
— гайда!
— З такою гармією то ще б і наш Медвідь пішли воювати.
— Я своє відвоював, — відповідає Медвідь, — але вас треба би трохи післати. Може би, вас кулі продрухали з того сну, може би, вам від блиску багнетів стало в головах ясніше.
— А дивіть! Старенький ще свого не забули.
— Може би так читальню?
— Або склеп?
— Або касу?
Кожний що іншого пригадував насмішливо, а старого як би хто ножами шпигав.
— Сороміться! Десь інші люди як люди, а ви, як нерозумна звірина; не знаєте нащо вас Бог сотворив і чого вам треба. От їсьте, спите, родитеся, умираєте, та й то ціла ваша робота.
— Казанє, — почали доповідати люди.
— Не казанє, а чиста правда. Якби я так міг, то я вигнав би вас, як худобу на заріз, там, де кулі літають і де блискають багнети. Та, може би, там половина з вас лишилася на місці, а друга, може би, хоч трохи помудріла.
— Та ніби як? — питався дехто.
— А так, щоб ви пізнали, що як тут, у тім багні будете так тихо довше сидіти, то зігниєте до решти. Нужда вас з'їсть, дурнота згризе вас, як сніть гризе зерно.