— Що за дурниці!—відповів батечко, нахмурившись.— З якої речі буду я писати князеві Б.?
— Але ж ти сказав, що зволиш писати до начальника Петруші.
— Ну, а далі?
— Таж начальник Петруші — князь Б. Адже Петруша записаний в Семеновський полк.
— Записаний! А яке мені діло, що він записаний? Петруша в Петербург не поїде. Чого навчиться він, служачи в Петербурзі? тринькати гроші та волочитися? Ні, хай він послужить в армії, та потягне лямку, та понюхає пороху, та буде солдат, а не шаматон. Записаний у гвардію! Де його паспорт? дай його сюди.
Матінка знайшла мій паспорт, що лежав у її шкатулці разом з сорочкою, в якій мене хрещено, і подала його батечкові тремтячою рукою. Батечко прочитав його з увагою, поклав перед собою на стіл і почав свій лист.
Цікавість мене мучила: куди ж відправлять мене, якщо вже не в Петербург? Я не зводив очей з пера батечкового, яке рухалося досить повільно. Нарешті він кінчив, запечатав листа в одному пакеті з паспортом, скинув окуляри і, підкликавши мене, сказав: "Ось тобі лист до Андрія Карловича P., мого давнього товариша й друга. Ти їдеш в Оренбург служити під його начальством".
Отже, всі мої блискучі надії загинули! Замість веселого петербурзького життя чекала на мене нудьга в краю глухому й віддаленому. Служба, про яку за хвилину думав я з таким захопленням, здалася мені тяжким нещастям. Та спорити було марно! На другий день вранці підвезено було до ґанку дорожню кибитку; поклали в неї чемодан, погрібець з чайним прибором і клунки з булками й пирогами, останніми знаками домашніх пестощів. Батьки мої благословили мене. Батечко сказав мені: "Прощай, Петре, служи вірно, кому присягнеш; слухай начальників; за їх ласкою не ганяйся; на службу не напрошуйся; від служби не відмовляйся; і пам'ятай прислів'я: "бережи одежину знову, а честь змолоду". Матінка в сльозах наказувала мені берегти моє здоров'я, а Савельїчу дивитися за дитиною. Наділи на мене заячий кожух, а зверху лисячу шубу. Я сів у кибитку з Савельїчем і рушив у дорогу, заливаючись сльозами.
Тієї ж ночі приїхав я в Сімбірськ, де мав пробути добу, для закупівлі потрібних речей, що й було доручено Савельїчу. Я зупинився в трактирі. Савельїч зранку пішов по крамницях. Дивитися з вікна на брудний провулок надокучило і я пішов блукати по всіх кімнатах. Зайшовши в більярдну, побачив я високого пана, років тридцяти п'яти, з довгими чорними вусами, в халаті, з києм у руці і з люлькою в зубах. Він грав з маркером, котрий, як вигравав, випивав чарку горілки, а програвши, мусив лізти під більярд рачки. Я став дивитися на їх гру. Що далі вона тривала, то прогулянок рачки ставало все більше, поки нарешті маркер зостався під більярдом. Пан виголосив над ним кілька сильних виразів на зразок надгробного слова і запропонував мені зіграти партію. Я відмовився через невміння. Це здалося йому, очевидно, дивним. Він подивився на мене начебто з жалем; одначе ми розговорилися. Я довідався, що його звати Іван Іванович Зурін, що він ротмістр ** гусарського полку і пробував в Сімбірську при прийомі рекрутів, а стоїть в трактирі. Зурін запросив мене пообідати з ним разом чим бог послав, по-солдатському. Я охоче погодився. Ми сіли за стіл. Зурін пив багато і частував і мене, кажучи, що треба звикати до служби; він розповідав мені армійські анекдоти, від яких я зо сміху мало не падав, і ми встали з-за столу справжніми приятелями. Тут взявся він навчити мене грати на більярді. "Це,— казав він,— потрібне для нашого брата служивого. В поході, наприклад, прийдеш в містечко — чим скажеш зайнятися? Не все ж бити жидів. Мимоволі підеш в трактир і станеш грати на більярді; а для цього треба вміти грати!" Я цілковито був переконаний і з великою старанністю узявся до навчання. Зурін голосно підбадьорював мене, дивувався з моїх швидких успіхів і, після кількох уроків, запропонував мені грати на гроші, по півкопійки, не для виграшу, а так, Щоб тільки не грати даром, бо це, за його словами, найгірша звичка. Я погодився і на це, а Зурін звелів подати пуншу і умовив мене покуштувати, знов кажучи, що до служби треба мені звикати, а без пуншу яка й служба! Я послухав його. Тимчасом гра наша тривала. Чим частіше потягав я з своєї склянки, тим ставав відважніший. Кулі щохвилини летіли в мене через борт; я гарячився, лаяв маркера, який рахував господь відає як, раз у раз помножував гру, словом —поводився, як хлоп'я, що вирвалося на волю. Тимчасом години збігли непомітно. Зурін глянув на годинник, поклав кий, і сказав мені, що я програв сто карбованців. Це трохи мене збентежило. Гроші мої були у Савельїча. Я став просити пробачення. Зурін мене перебив: "Годі-бо! Не зволь і турбуватися. Я можу й почекати, а поки що їдьмо до Аринушки".
Що поробиш? День я кінчив так само безпутно, як і почав. Ми повечеряли в Аринушки. Зурін раз у раз мені підливав, повторюючи, що до служби треба звикати. Вставши з-за стола, я ледве тримався на ногах; опівночі Зурін одвіз мене в трактир.
Савельїч зустрів нас на ґанку. Він ахнув, побачивши безсумнівні ознаки моєї ретельності до служби. "Що це, паничу, з тобою сталося?—сказав він жалібним голосом,— де це ти набрався? Ох ти, господи! Зроду такого гріха не бувало!" — Мовчи, старий шкарбун! — відповів я йому, запинаючись; — ти, мабуть, п'яний, іди спати... і вклади мене.
На другий день я прокинувся з болем у голові, невиразно пригадуючи собі вчорашні події. Думки мої перебив Савельїч, що ввійшов до мене з чашкою чаю. "Рано, Петре Андрійовичу,— сказав він мені, хитаючи головою,— рано починаєш гуляти. І в кого ти вдався? Здається, ні батечко, ні дідусь п'яницями не були; про матінку й казати нічого: зроду, крім квасу, в рот нічого не зволила брати. А хто всьому винен? проклятий мусьє. Тільки й знав, що до Антипівни біжить: "Мадам, же ву прі** горількю". От тобі й же ву прі! Нічого сказати: на добре напутив, собачий син. І треба ж було наймати за дядьку бусурмана, наче у пана немає й своїх людей!"
Мені було соромно. Я відвернувся і сказав йому: "Іди собі, Савельїч; я чаю не хочу". Але Савельїча не легко було спинити, коли він візьметься за проповідь. "Ось бач, Петре Андрійовичу, як воно ото гуляти. І голівоньці важко, і їсти не хочеться. Чоловік питущий ні на що не придатний... Випий лишень огіркового розсолу, а найкраще похмелитися півскляночкою настойки. Чи не звелиш?"