— Та ну-бо, пора, уже перша година.
Але Мієта, вперта, як усі дівчатка, вимагала, щоб він неодмінно скочив перший; вона подивиться, як він ітиме. Сільвер правив своєї, тоді Мієта, щоб покарати його, лякала:
— Я сплигну, ось побачиш.
І плигала з шовковиці, наганяючи на Сільвера жах. Він чув глухий шум її падіння, чув, як вона з реготом тікала, не відповідаючи на його останній привіт. Ще декілька хвилин стояв він і дивився, як зникає в темряві її тінь, а потім повільно спускався й сам і прямував до завулка св. Мітра.
Протягом двох років вони приходили сюди щоденно. В перші їхні побачення вечори були зовсім теплі. Закохані гадали, що зараз травень, місяць, коли бродять соки, коли в теплому повітрі пахне листям і молодим зелом. Ця припізнена осінь була для них ніби ласкою неба: вона дозволяла їм довго блукати алеєю й ще тісніше скріпити свою дружбу.
Потім пішли дощі, сніги, вдарили морози. Але навіть злі витівки зими не могли утримати їх удома. Мієта приходила, загорнута в велику брунатну керею, й вони з Сільвером сміялися з негоди. Сухими й ясними ночами, коли легкі подуви вітру підіймали морозний пил і кололи їм обличчя ніби тонісінькими голочками, вони не зважувалися присісти; вони тільки наддавали ходи, туди й назад, снуючи стежкою, мерзлякувато горнучись у керею; щоки синіли, очі сльозилися з холоду, і вони сміялись, жваві від швидкої ходи на морозі. Одного разу, коли падав сніг, вони зліпили величезну снігову кулю й закотили її в завулок, де куля пролежала більше місяця, і вони щоразу дивувалися з неї, приходячи на побачення. Дощ теж не лякав їх. Вони сходилися в найбільші зливи й промокали аж до кісток. Сільвер прибігав, кажучи собі, що Мієта не прийде, що це божевілля, а коли Мієта з’являлась, він не знав, як їй і докоряти. А, правду мовити, він чекав на неї. Кінець кінцем він вирішив пошукати притулку від негоди, знаючи, що вони все одно сходитимуться, хоча й обіцяли одне одному не виходити в дощ. Виявилось, що сховок не так важко знайти. Сільвер розкидав купу дощок і влаштував так, щоб їх можна було легко виймати і вставляти назад. Тепер закохані могли сховатися в маленькій будці. Це була щось нібито квадратова хижка, де вони сиділи, притиснувшись одне до одного, на колоді, яку залишили в своєму притулкові. В дощові вечори той, хто приходив перший, ховався в корі, потім приходив другий, і вони вдвох задоволено слухали, як глухо торохтить злива, вибиваючи по дошках барабанний дріб. Перед ними, круг них у чорній без просвітку ночі річками лилася вода; безугавний шум нагадував гомін натовпу, а проте вони були зовсім самотні, на краю світу, в глибині вод. Їм було так добре, так затишно серед цього потоку під стосом дощок, звідки їх щохвилини могла знести злива. Їхні зігнуті коліна майже торкались краю отвору, й вони намагалися відсунутися якнайдалі; їхні щоки й руки засипав тонкий дощовий пил. Великі краплини стікали з дощок й падали рівно, з голосним плюскотом. Закоханим було тепло в брунатній кереї і так тісно, що Мієта сиділа майже на Сільверових колінах. Вони довго розмовляли, потім замовкали, скуті втомою, приспані теплом обіймів і одноманітним шерехом дощу.
Цілими годинами просиджували вони тут, тішачись зливою, схожі на дітей, котрі поважно ходять у дощ під маленькою парасолькою. Мабуть, вони понад усе любили дощові вечори. Правда, розлучатися тоді було ще важче. Мієті доводилося перелазити через мур під страшенною зливою і в густій пітьмі перестрибувати калюжі Жа-Мефрену. Тільки дівчина випускала руку Сільвера, як одразу губилася в темряві, в шумі води. Оглушений, осліплений дощем, він марно натужував слух. Але й неспокій, який залишала в них обох ця нагла розлука, мав, проте, свою чарівність: до другого дня вони все турбувалися, чи не трапилося чого лихого в таку пору, коли добрий хазяїн і собаки не вижене з хати: легко ж бо посковзнутися, можна й заблудити; ці побоювання змушували їх увесь час думати одне про одного, і при наступній зустрічі вони ставали ще ніжнішими.
Та ось повернулася весна. Квітень приніс теплі ночі; трава на зеленій алеї буйно розрослася. Потоки життя струмували з неба, підносилися з землі; серед сп’яніння від молодої весни закоханим іноді робилося шкода їхньої зимової самотності, дощових вечорів, морозяних ночей, коли вони були такі загублені, такі далекі від усякого людського шуму. Тепер дні стояли довгі, закохані нарікали на безконечний присмерк, а коли нарешті западала темна ніч і Мієта могла непомітно перелазити через мур, коли вони поверталися на свою улюблену доріжку, вони вже не знаходили колишньої самотності. Пустирище св. Мітра люднішало; хлопчаки забавлялися на колодах, з криком гасаючи один за одним мало не до одинадцятої години; траплялося навіть, що якийсь десятилітній збитошник, заховавшись за купами дощок, починав нахабно сміятися, побачивши Мієту й Сільвера. Побоювання, що їх можуть застукати, пробудження життя, гомін його, що чувся голосніше й голосніше, — все це вносило неспокій у їхні побачення.
І потім їм ставало задушливо в темній алеї, здавалося, земля була пронизана пристрасним трепетом, з грунту занедбаного цвинтаря підіймався п’янкий аромат. Але в них було ще надто багато дитячого, щоб відчути всю чарівну привабність цього забутого кутка, розтривоженого весною. Трава вже виросла аж по коліна, заважала ходити, і коли вони наступали на молоді паростки, від зела несло п’янкими пахощами. Тоді чудна втома опановувала закоханих, збентежені, вони прихилялися до муру, приплющивши очі, не маючи вже сили ворухнутися. Їм здавалося, що їх переповнює розлита в природі млость. Але жвавим виросткам ця слабість була не до вподоби, і вони, зрештою, подумали, що в їхньому захистку бракує повітря: їхнє кохання рвалося на волю, в поля. І от щовечора вони почали вирушати в похід. Мієта приходила в кереї, обоє куталися в неї; скрадаючись уздовж муру, вони вибиралися на битий шлях і йшли на вільний простір, на широкий простір, де подуви вітру носились, як хвилі в морі. Тут їм дихалося вільно, вони знову ставали дітьми і відчували, як минає запаморока, навіяна травою пустирища св. Мітра.