ПРИГОДА ПЕРША
УСМІШКА ПРИНЦЕСИ ШАХ-ШАРОНІ
РОЗДІЛ І
Пригода з лялькою. Мама обіцяє,
але Грайлик чекати не може
Все почалося з ляльки. Лупатої дівчачої ляльки з яблучним рум’янцем на щоках і здивованим голубим поглядом.
Вона горілиць лежала на землі, піднявши догори руки, наче про щось прохала.
Грайлик пробігав повз неї з автоматом ("Тра-та-та-та-та!") і зачепив її ногою. Зовсім ненароком.
А Роман-Отаман, який біг за Грайликом, уже навмисне відфутболив ляльку, та так, що вона перелетіла через штахетник і бебехнулась у калюжу. Роман противно зареготав.
— Ех ви! Лицарі задрипані! — вигукнула Реготушка.
Вони гралися у "дочки-матері", четверо дівчаток — Співалочка, Стрибушечка, Танцюля і Реготушка.
А хлопці, звичайно, гралися у війну. У що можуть гратися хлопці, коли заводіяка у них Роман-Отаман. Він усім давав прізвиська. Толя у нього був Толя-Бараболя. Вітасик — Вітасик-Тарантасик. Женя — Женя-Жменя. Тільки Грайлику він не причепив прізвиська. Оскільки Грайлик і так уже був Грайлик. По-справжньому його звали Михайлик, але мама назвала його Грайликом, щоб не плутати з татом, бо тато був теж Михайлик. На тата мама казала Усміхайлик або Усміхайло Петрович (тато весь час усміхався). А тато називав маму Веселина, хоча вона була Василина. Як бачите, на відміну від Романа-Отамана, мамині й татові прізвиська були не образливі, а лагідні й симпатичні.
Ота пригода з лялькою була у неділю вранці. Після неї Грайлику чогось розхотілося "воювати", і він пішов додому.
Грайлик не раз уже чув оте слово "лицар", але що воно таке, точно так і не знав.
Потинявся Грайлик трохи й підійшов до тата, що сидів за письмовим столом.
— Тату, а що таке лицар?
Усміхайло Петрович одірвався від писання і здивовано глянув на сина.
— О! Ти що — не знаєш? Скільки у тебе тих лицарів було. Воїни такі.
— Я знаю, що воїни. Але чому вони називаються лицарі?
— Ну… жили вони колись давним-давно, у так звані середні віки, у середньовіччі, багато років тому. Їздили на конях, бо ходити їм було дуже важко, на них були залізні лати. Та от же тобі лицар найкращий — Дон Кіхот. Ти ж його добре знаєш. — І тато підсунув на край столу чавунну статуетку вершника з щитом і списом, у залізних латах.
Грайлик змалку бачив ту статуетку на татовому столі, знав, що це Дон Кіхот, але якось ніколи не задумувався, що Дон Кіхот — лицар. Тато казав йому колись, що Дон Кіхот — найблагородніший герой світової літератури і про нього він прочитає, як підросте. Зараз ще рано. Чіпати статуетку тато не дозволяв ("Ще розіб’єш, я тебе знаю. А Дон Кіхота розбивати не можна, гріх").
— То що: лицарі — найблагородніші герої? — спитав Грайлик.
— Авжеж. Вони завжди захищали слабких, знедолених, бідних. Свято берегли честь. І тепер, коли про когось хочуть сказати, що він чесний, благородний, мужній і справедливий, то кажуть: "Він справжній лицар!" Лицарями називали й наших славних предків, запорозьких козаків.
Грайлик задумався.
Ходив-ходив, а тоді підійшов до мами й каже:
— Мамочко, а дай-но мені сорочку-вишиванку і зроби мені лати. З картону. Там лежить коробка непотрібна, яку ти викинути хочеш. Я у лицаря гратимусь.
Веселина Василівна усміхнулася:
— Що ж, добре діло!
Сорочку-вишиванку дала. А про лати сказала:
— Почекай трохи. Ніколи мені зараз. От обід зварю, білизну доперу, у хаті приберу, тоді… Або чекай, або грай поки що без лат.
Отаке! "Без лат"! Що це за лицар — без лат? Ну, люди! Нічого не розуміють.
Ходить Грайлик, нудиться, канючить:
— Мамо, ну коли вже?
— Мамо, ну зроби!
— Мамо, ну ти ж обіцяла!
Та мама тільки відмахується.
І тато зайнятий. Сидить за столом, пише якусь чудасію. Дисертація називається. Заважати йому категорично заборонено.
От же ж!
Людина хоче у лицаря гратися, а вони не можуть таке-сяке лицарське причандалля зробити.
"Чекай!"
А як воно не чекається.
Ну не розуміють ті дорослі анічогісінько.
Коли хочеться гратися, то гратися хочеться зараз, негайно, у цю ж мить, а не колись.
Доведеться починати без лат.
Нічого не вдієш.
Пішов Грайлик на кухню, узяв нишком віника.
То мамі він — предмет для підмітання підлоги. А Грайликові — кінь бойовий тонконогий, з хвостом шовковим, з білою зіркою на лобі. Скільки на ньому гарцьовано-перегарцьовано по безкрайніх дорогах подвигів.
Потім Грайлик зазирнув у комірчину, поцупив татову лижну палицю. То вона татові палиця, від землі на лижах відштовхуватися. А Грайликові — спис бойовий.
Напнув на голову старий татів капелюх крислатий — замість шолома лицарського.
І…
Їде Грайлик на коні по лісовій дорозі.
Їде, роззирається навкруги.
А навкруги дерева стоять стіною величезні. А за ними у хащах вовки виють, ведмеді рикають, інші звірі, до Червоної книги тепер записані…
Що й казати — середньовіччя, дрімучі середні віки, багато-багато років тому. Не те що телевізорів, телефонів, метро, а й тролейбусів звичайних, щоб їздити, ще нема. Самий лише ліс густий та хижаки.
Хочеш не хочеш, а пересмикує тебе раз у раз всього.
Моторошно.
"Ех! — думає Грайлик. — Даремно я не почекав, поки мама лати зробить. Без лат у цьому дрімучому середньовіччі й робити нічого. Будь-який лютий звір тебе за голу ногу вхопить, з коня стягне. Будь-який ворог мечем, списом проштрикне запросто. А якщо ховатися й тікати, то чого було й у середньовіччя пертися. Лицарі ж тільки те й робили, що когось рятували, визволяли, з ворогами змагалися".
Тільки встиг подумати, аж чує — хтось плаче-примовляє. Та жалібно так.
Дивиться — стоїть край дороги дерево величезне, а до нього жінка прив’язана. Плаче гірко.
РОЗДІЛ II
Пригоди починаються.
Служниця Ципа-Дрипа.
Лицар Дон
Зліз Грайлик з коня, одв’язав жінку. А вона все одно плаче-заливається.
— Що таке? Чого плачете? — співчутливо пита Грайлик. Не міг він спокійно дивитися на чужі сльози, особливо жіночі.
— Як же мені не плакати? Пані мою, прекрасну принцесу Шах-Шароню, дочку славетного шаха Шах-Шараха полонив незнайомий пан Грубіян Чорна Маска. І не знаю я, де вона і що з нею.
— А ви ж самі хто будете?
— Ой, не називайте мене на "ви". Мене ніхто так ніколи не називає, бо я жалюгідна служниця Ципа-Дрипа.
Вона так зневажливо говорила про себе, що Грайликові ще більше стало її шкода. І він сказав якомога лагідніше: