Аж ось і кабанюра-стражник. Сидить біля вогнища перед брамою, варить у величезному казані якесь їдло. Час від часу пробує ополоником і смачно рохкає при цьому.
Як же підступитися до нього? За поясом у кабанюри така довжелезна гострюща ножака. Тільки загаєшся, він — чик! — і будь здоров! А здалеку кидать — не долетить: навколо шугає вогонь, пакетик легенький, підхопить його теплим духом — хоп! — і згорить порошок-потішок, а разом з ним і надія на порятунок.
— Знаєш, давай я, — прошепотів Вітя. — Коли щось, то хоч ти врятуєшся…
І шморгнув носом.
— Ні, давай я, — прошепотів Вова. — Хай краще ти врятуєшся.
І теж шморгнув носом.
Страшенно їм стало жаль один одного. Якби був час, вони б, мабуть, поплакали всмак. Але часу не було.
— Тоді знаєш що, — прошепотів Вітя, — давай прямо підійдемо до нього впритул і…
— Правильно, — прошепотів Вова. — І поки він буде дивуватися, ми йому порошок-потішок прямо в нюхало — раз!
— Страшно — але давай!
— Давай!
І близнята-козенята рішуче попрямували до стражника.
— Дядя кабанюра! — писнув Вова.
— Га?! — обернувся і вибалушився на них ікластий стражник.
— Нате вам! — писнув Вітя і тицьнув йому пакетик прямісінько в рийку.
І вони притьмом кинулися назад, щоб ненароком не понюхати порошок-потішок.
Кабанюра-стражник тільки гикнув, враз заплющив очі й ліг на землю голічерева.
Вітя і Вова схопили ключі, що висіли в нього на поясі, й кинулися до брами. Одімкнули її, потім насилу одсунули величезний засув. Брама з скреготом розчинилася, і от вони знову на березі річки. Позаду з брами шугає полум’я, попереду холодні бурхливі хвилі. Хочуть пірнути близнята-козенята у річку та не можуть. Не приймає їх річка, викидає назад на берег. В розпачі бігають вони берегом, не знають, що робити. Сіли вони й заплакали.
— Ой, як же там наша бідна мама! Як вона хвилюється й переживає! Не знає, що з нами сталося. Що ми наробили! Вона ж тепер у відчаї, думає, що ми загинули.
І близнята раптом забули про себе, про своє скрутне становище. Тільки про маму, про те, як їй важко й боляче, думали вони зараз.
Як вони могли забути про неї, як могли завдати їй такого горя!
І щире каяття за свою поведінку охопило їх.
— Мамо! Мамочко! Не плач! Ми живі! Ми тут! — закричали і заплакали вони.
І тут раптом з річки почувся далекий-далекий рідний і знайомий голос:
— Козенята мої! Козенята мої рідненькі! Я чую!
І ту ж мить завирувала річка, накотилися хвилі на берег і ніжно й бережно, наче мамині руки, підхопили близнят і понесли з собою.
І закипіла круг них вода, і огорнуло їх туманом-парою. Та минула якась хвилина, і розвіявся туман-пара, і побачили Вітя і Вова, що вони виринули на зворотному боці річки, під самісіньким берегом, там, де купалися вони, де сидів отой завзятий старий рибалка.
І враз вони побачили, що на березі стоїть… мама. Їхня рідна, ніжна голубоока мама. Вона простигала до них руки і кликала:
— Козенята мої! Козенята мої рідненькі!
— Ме-ме! Ме-ме! — замекали Вітя й Вова.
Звісно, вони гукали "мама", але ж вони були позбавлені людської мови, і в них виходило тільки "ме-ме". Але мама почула, і кинулася до води, і вихопила з річки Вітю та Вову і пригорнула до грудей, і почала пестити й голубити їх, примовляючи: "Козенята мої любі! Козенята мої милі!" І сльози радості струменіли по її обличчю.
А Вітя й Вова зачудовано дивились один на одного і, бачачи, що вони зовсім не перетворилися на хлопчиків, а все що козенята з ріжками й ратицями, — ніяк не могли збагнути як же це мама упізнала їх.
І, забувши, що вони не володіють людською мовою, бекаючи та мекаючи, почали розказувати мамі про свої пригоди. І мама кивала і ахала, і видно було, що вона все-все розуміла. І не було в цьому нічого дивного — якою б мовою не говорили діти, рідна мама їх завжди зрозуміє.
Може, ви думаєте, що мама випадково опинилася зараз на березі річки? Тільки тому, що це у казці, — мовляв, усе можливо?
Зовсім ні!
Ви ж пам’ятаєте, що старий рибалка бачив, як зникли у річці близнята-козенята. І він розказав мамі, коли вона почала всюди бігати і шукати Вітю й Вову. Отже — і в цьому немає нічого дивного.
Коли близнята-козенята розповіли мамі про свої пригоди, вона повела їх додому, налила у ванну гарячої води і почала їх гарненько мити милом і мочалкою. Бо хоча вони й побували в річці, але під час своїх пригод так забруднилися, що їх неодмінно треба було добряче викупати.
А Вітя й Вова дивилися один на одного, на свої ріжки й ратиці, плакали й причитали:
— Ой, як же ми тепер будемо жити! Ой, що ж ми наробили! Ой, ми ж тепер навіки залишимося козенятами! Ой, матусенько рідненька, через нас ти ж тепер козеняча мати! Ой, що ж ми наробили! Ой, як же тепер буде!
А мати їх мила, і голубила, і ніжно приказувала:
— Не плачте, мої козеняточка! Не плачте, мої дорогесенькі! Все буде гаразд!
А тоді мама поклала їх у чистеньке ліжко і почала колисати, наспівуючи:
Милі близнята,
Мої козенята,
Любить вас мама,
І любить вас тато.
Люлі, ріднесенькі.
Спіть, дорогесенькі!..
І близнята-козенята заснули.
А коли вони прокинулись, у кімнаті весело світило сонечко, з радіоприймача линула бадьора музика, а коло ліжка сиділи усміхнені тато і мама.
Вітя й Вова глянули один на одного і радісно зойкнули — вони були хлопчиками. З козенят вони знову обернулися на хлопчиків і без всякого Відівіс-Пампаса. Без всякого чаклунського закляття.
Шалена радість охопила Вітю і Вову. Вони раптом відчули, яке то щастя жити на світі і мати таку гарну лагідну маму і такого веселого велетня тата, і їсти щодня морозиво і цукерки, і ходити в дитсадок, де є гойдалка, каруселя і симпатична вихователька Галина Михайлівна. І щодня вмиватися, щодня чистити зуби і… їсти манну кашу. І на кожному кроці говорити "будь ласка", "дякую", "вибачайте"… Як це радісно й хороше!
І ще одне раптом зрозуміли близнята. Вони зрозуміли, що з усіх-усіх чарівників на світі найбільша чарівниця — мама. І заклинання будь-якого Відівіс-Пампаса для мами не варте нічого. Воно безсиле перед маминою любов’ю. І якщо слухатися маму — все завжди буде гаразд. А якщо не слухатися — то хто його зна…
Відтоді Вітя й Вова ніколи не скаржаться на своє життя. І, як не дивно, їм тепер зовсім не хочеться відрізувати ножицями бомбошки від портьєри, і шкрябати виделкою полірований стіл, і навіть злочинно колупати пальцем у носі, вони дуже слухняні й гарні хлопчики. І вони ніколи не кривдять тварин. Коли близнята бачать, як хтось мучить цуценя чи кицю або поціляє з рогатки в горобчика, вони негайно біжать виручати нещасливця.