Одного разу я хотів був поцупити в учительській зі столу бланк гімназійного свідоцтва з печаткою, але він виявився такий урочисто-цупкий і так зашелестів, коли я намірився скласти його й пхнути під сорочку, що батько, обернувшись до мене від шафи, перед якою стояв, сердито схопив бланк у мене з рук і кинув знову на стіл. Він не розрівняв паперу, не взявся мені вичитувати, але відтоді я щоразу мусив чекати на батька в коридорі, сам на сам із криваво-червоним Шарнгорстовим коміром і багрецем вуст Іфігенії2, зображеної на картині край дверей одного з старших класів: мені лишалось тільки пити сіро-чорні коридорні сутінки та час від часу зазирати крізь вовчок до класної кімнати старших гімназистів. Та й крізь вовчок видно було лишень ті самі сіро-чорні сутінки; якось на воскованій підлозі я знайшов червового туза; туз був червоний, немов вуста Іфігенії або Шарнгорстів комір, і враз крізь дух свіжого воску мені вчулися пахощі шкільної страви. Я добре бачив кружала слідів од гарячих бідонів на лінолеумі перед дверима класів, і від того духу страви й від думок про бідон з юшкою, що його в понеділок мали поставити перед нашим класом, я відчув голод, якого не втишити було ані червоним Шарнгорстовим коміром, ані червоними устами Іфігенії, ані червоним червовим тузом. Згодом, коли ми бралися додому, я все просив батька навідати пекаря Фундаля, дати йому на добривечір і так, ніби між іншим, попрохати хліба або тс, що лишилося від учорашнього темно-сірого пирога з повидлом, таким черпоним, як Шарнгорстів комір.
Поки ми йшли з батьком тихими темними вулицями, я проказував йому весь той діалог, що його він поведе з Фундалем, аби наше завітання скидалося на випадкове. Я сам дивував на власну винахідливість, і що ближче ми підходили до Фундалевої крамниці, то дужче розпалювалася моя уява і цікавіший ставав діалог. Батько водно хитав головою, бо Фундалів хлопець учився в його класі, і вчився погано, та коли ми доходили до пекаревого будинку, він нерішуче зупинявся. Я знав, як йому тяжко, проте й далі правив своє, і щоразу батько круто повертався, як повертаються солдати в кінокомедіях, увіходив до будинку й дзвонив до Фундалів, і щонеділі о десятій вечора діялася та сама німа сцена: хтось відчиняв двері,— тільки не сам Фундаль,— а батько так ніяковів і хвилювався, що не годен був навіть промовити "Добривечір"; тоді Фундалів син, дочка чи жінка — словом, хто відчиняв двері,— гукав кудись назад себе:
— Тату, прийшов пан учитель!
І батько мовчки ждав, а я стояв позад нього і вгадував із запахів, що було у Фундалів на вечерю; пахло печенею або смаженим салом, а коли двері до пекарні бували відчинені, тоді я чув дух хліба. Потому з'являвся Фундаль, ішов до крамниці, виносив незагорнену хлібину і так її й простягав батькові. Той брав хліб, не кажучи й слова. Першого разу при нас не було ні теки, ні клаптя паперу, і батько ніс хлібину під рукою, а я мовчки ступав поруч нього, вдивляючись у його обличчя; обличчя в батька було ясне й горде, і ніщо на ньому не показувало, як батькові було тяжко. Я хотів був узяти в нього хліб і нести сам, але він тільки лагідно похитав головою, і згодом, коли ми її неділю ввечері ходили на вокзал із листом чи пакунком для матері, я завше пильнував, щоб прихопити теку.
Настали місяці, коли я вже з вівтірка зачинав марити про той зайвий кусень хліба, аж якось нам відчинив сам Фундаль, і я одразу побачив по ньому, що нам тут більше хліба не дадуть: чорні пекареві очі дивилися невблаганно, важке підборіддя було недвижне, як у пам'ятника, а губи ледь-ледь ворухнулись, коли він сказав:
— Я даю хліба тільки на картки і то не в неділю ввечері.
Він хряпнув дверима перед нашим носом, тими самими дверима, що тепер провадять до його кав'ярні, де сходяться члени місцевого джаз-оркеотру. Я бачив там криваво-червоний плакат: радісні негри приклались губами до золотих мундштуків джазових сурм.
Минуло кілька секунд, перше ніж ми оговталися й побрались додому; у руці в мене була порожня тека, і боки в неї перепалися, неначе на господарській торбині. Обличчя в батька було таке саме, як і завше,— горде і ясне. Він сказав мені:
— Учора мені довелося поставити одиницю його синові.
Я чув, як господиня меле в кухні каву й щось лагідно гомонить до своєї малої доньки,—а мені все кортіло лягти й закутатися з головою в ковдру; я згадав, як добре було колись в учнівському гуртожитку: мені щастило так жалібно скривитися, що наш директор, капелан Деріхс, казав подати мені в ліжко чай і гріль-ню, і коли решта учнів спускалися до їдальні на сніданок, я знов припадав до подушки, засинав і прокидався десь об одинадцятій годині, як з'являлася прибиральниця й заходжувалась чепурити в спальні. Вона звалася Вітцель; я боявся сталевого погляду її блакитних очей, боявся непомильності її дебелих рук; розрівнюючи простирадла й складаючи ковдри, вона обминала мов ліжко, мов там лежав зачумлений, і все вирікала ту саму погрозу, що й тепер ще страхом озивається мені у вухах:
— З тебе не буде пуття, нічого з тебе не буде.
І як невдовзі після того вмерла моя мати і всі обходилися зі мною ласкаво, приймати співчуття Вітцель було мені ще тяжче. Коли ж, по материній смерті, мені довелося ще раз поміняти фах та місце навчання І якийсь час, поки наш капелан напитував для мене інше місце, я невивідно стримів у гуртожитку — або оббирав картоплю, або з мітлою в руках вештався коридорами,— співчуття Вітцель на ту пору вже давно вляглося, і вона знов, де лиш могла, проказувала те своє пророцтво:
— З тебе не буде пуття, нічого з тебе не буде!
Я боявся її, наче того крука, що крячучи летить за тобою навздогінці, і завше ховався від неї в кухню, де чувся безпечним під боком у пані Фехтер; я допомагав їй квасити капусту, і за те мені не раз перепадала зайва пайка пудингу.
Одну за одною я клав капустини на велику шатків-ницю, і тихий спів кухонних наймичок неначе заколисував мене. Ті місця, що здавалися пані Фехтер непристойними, приміром: "І він кохав її всю тую довгу темну ніч", звичайно не співалось, а лишень мугикалося. Одначе капустяна гора на кухні розтанула швидше, ніж я сподівався, і два останні мої дні в гуртожитку були жахливі,— я одбував їх із мітлою в руках під орудою пані Вітцель.