Одначе до сестри Клари з шпиталю святого Вінцен-та, що давала мені юшки, яскраво-червоного пудингу й сірчано-жовтої підливки, що подарувала мені загалом, може, десятків зо два сигарет,— той пудинг тепер, мабуть, видався б мені недобрим і сигарет тих я б, напевне, вже не курив,—до сестри Клари, що давно вже спочиває десь на монастирськім цвинтарі,— як нині бачу її обличчя і скорботні, пойняті сльозою очі в ту хвилину, коли вона мусила востаннє засунути перед нами кватирку,—до неї одної я й досі почуваю більше ніжності, аніж до цілої громади тих, з ким ме-
7*
195
ні довелося зазнайомитися, буваючи в Улиному товаристві; я читаю в їхніх очах, бачу по їхніх руках, які ціни довелось би мені їм платити; і я струшую з себе їхній чар, зриваю з них подумки їхні шати, знищую витончений дух їхніх парфумів, здираю з них усю їхню пихату гідність, що так дешево коштує, і буджу того вовка, що живе в мені й досі, буджу свій давній голод, що навчив мене тямити в цінах; я чую, як той вовк гарчить, коли, танцюючи, схиляю голову на плече гарненької дівчини, і враз бачу, як її маленькі, тендітні руки, що лежать у мене на плечі, раптом починають обертатися на пазури, що хочуть видерти в мене хліб. Мало хто давав мені що-небудь дурно, тільки батько, мати та часом робітниці з фабрики.
II
Я витер лезо до бритви паперовою серветкою; сувій таких серветок завше висить у мене над умивальником; мені дарує їх один агент миловарної фірми; на кожній намальовано криваво-червоні жіночі вуста й під ними напис: "Не обтирайте губної помади рушником". Є ще серветки, на яких чоловіча рука черкає бритвою рушник, і під малюнком там підписано: "Витирайте леза нашими серветками", але я волію ті, що з криваво-червоними вустами, а інші дарую дітлахам своєї господині.
Скінчивши, я взяв моток дроту, що його приніс учора Вольф, забрав із письмового столу гроші, що ввечері недбало покидав, вийнявши з кишень, і, вже виходячи з кімнати, знову почув дзвінок телефону. Господиня промовила: "Добре, я перекажу",— але побачила мене і мовчки простягла мені трубку. Я похитав головою, та вона кивнула мені так поважно, що я мимохіть підступив ближче і взяв трубку. Жіночий голос щось казав крізь плач, я втямив тільки деякі слова:
— Курбельштрасе... приїдьте... приїдьте, будь ласка.-Я сказав:
— Гаразд, приїду.
І жінка, плачучи, знов щось промовила, з чого я зрозумів лишень:
— Ми посварилися... мій чоловік... приїжджайте мерщій.
І я знову сказав:
— Так, я виїжджаю,— й поклав трубку.
— Не забудьте за квітки,— нагадала мені господиня,— і подбайте про обід. Це ж буде саме обідня пора.
За квітки я забув; мені довелось їхати назад до міста геть аж із далекої околиці, хоча я мав роботу й ближче, на сусідній вулиці, і таким чином міг двічі поставити в рахунок час і відстань до місця виклику. Я їхав швидко, бо вже було половина на дванадцяту, а потяг прибував об одинадцятій сорок сім. Я знав цей потяг; часто в понеділок я вертав ним до міста, їдучи від батька. Тепер, дорогою на вокзал, я спробував уявити собі Мулерову дочку.
Сім років тому, останнього свого року вдома, я бачив її разів кілька; за той рік я був у Мулера рівно дванадцять разів; щомісяця я мав односити Мулерові гімназичні зшитки з чужих мов, що їх, за чергою з іншими вчителями, перевіряв батько. На останній сторінці внизу у кожнім зшитку йшли три чепуристі підписи вчителів чужих мов: "Му" — себто "Мулер", "Цбк" — "Цубанек", і "Фен" — себто "Фендріх", перший склад батькового прізвища, отже й мого. Найбільше вбились мені в тямку темні плями на Мулеровім будинку: до вікна першого поверху чорною хмарою повиступала на його зеленому тиньку вогкість, її химерний малюнок завше накликав мені думку про мапу з якогось чудернацького атласа. Улітку, підсихаючи, усі ті візерунки брались понад краєм білою габою з цвілі, але навіть у найбільшу спеку в малюнку неви-відно зоставався темно-сірий осередок. Восени і взимку вогкість, темна й прокисла, розпливалася далеко поза білу габу з цвілі, як чорнильна пляма на бібулці. Добре запав мені в пам'ять сам Мулер, розхристаний, у хатніх капцях, з довгою люлькою, на тлі книжок із шкіряними спинками, й фотокартка в передпокої, що зображала його замолоду, в строкатій студентській шапочці; під фотокарткою кучерявим письмом написано назву студентської корпорації — "Тевтонія" чи якась інша "онія". Деколи я заставав Мулерового сина, що був на два роки за мене молодший і колись учився в одному зо мною класі, але давно вже мене випередив. Кремезний, стрижений, він скидався на молоденького буйвола; в моїм товаристві він звичайно намагався бути не більш як хвилину; мабуть, йому наші стрічі були прикрі, боявся, сердега, розмовляючи зі мною, виявити в голосі ті почуття до мене, що могли, на його думку, мене зачепити: жалощі, погорду, неприємне, удаване панібратство. Отож, коли ми здибались, він бадьоро зі мною вітався й показував на батькову кімнату. Всього двічі я спіткав дрібне дівча років дванадцяти-тринадцяти. Першого разу воно гралося в садку порожніми горщиками на квіти — виклало ясно-червоні сухі горщики пірамідкою на мурі, порослому зеленим мохом,— коли враз жіночий голос гукнув: "Гедвіг!" Дівчинка здригнулась, її острах ніби передався стосові горщиків, бо той, що лежав на вершечку піраміди, враз посунувся наннз і розлетівся на друзки, ударившись об темну, мокру цементову плиту, що ними було викладене подвір'я.
Удруге я побачив її в коридорі, що вів до Мулеро-вої кімнати: вона слала постіль своїй ляльці в кошику на білизну. Ясне волосся спадало їй на тонку дитячу шию, що в сутінках коридора видалась мені сливе зелена, і я чув, як дівчинка, колишучи невидну мені ляльку, мугиче над нею якусь незнайому пісеньку, де через певні проміжки повторювалося те саме слово: "Зувея — зу-зу-зу — Зувея..." І коли я, простуючи до Мулерової кімнати, йшов проз дівчинку, вона звела голову, і я зазирнув їй в обличчя: воно було бліде й худеньке, і на нього звисали рівні пасма білого волосся. Мабуть, то й була та сама Гедвіг, якій я знайшов кімнату.
Кімнати на взірець тії, що мені довелось шукати для Гедвіг, шукає у нашому місті, може, з двадцять тисяч чоловіка, знайти ж їх можна дві чи й узагалі одну на ціле місто, і винанмає їх завше один із тих невідомих янголів, що ще вряди-годи трапляються межи людьми; отака саме кімната в мене. Я знайшов її тоді, коли попросив батька забрати мене з гуртожитку. Вона велика, обставлена небагатьма старими, а проте зручними меблями, я мешкаю тут чотири роки, а ніби живу зроду: за мене народились діти в господині, і найменшому з них я став за хрещеного батька, бо саме я серед ночі привів до породіллі акушерку. За тих часів, коли мені доводилося рано вставати, я тижнями з дня на день грів малому Робертові молоко й годував його з пляшечки, бо господиня, виморена нічною роботою, прокидалась пізно, а будити її мені не ставало духу. Подружжя її — один із тих чоловіків, що мають славу артистичних натур, занапащених лихими обставинами; він може годинами плекатися на свої загублені молодощі, котрі йому ніби одняла війна.