Блоха побіг.
— Отже так, пиши! — наказав учитель.
Переді мною лежав його блокнот і ручка-самописка.
Похололою рукою я взяв його чорну і наче роздуту від чорнила ручку. З-за столу, з глибини класу, з нашого місця, на мене дивилася Галя, і в її очах млоївся страх.
— Як твоє прізвище? — показав підборіддям учитель на Галю. Галя встала.
— Білостінна...
— Пиши — Білостінна... Стоп! стоп! — зупинив він себе.— Ти часом не дочка того Білостінного, що в нашому взводі був?
— Не знаю...— як птиця перед польотом, враз напружилася Галя.
— Як звати твого батька?
— Іван...
— Іван? — учитель наморщив лоба.— Ні, не той. Того звали Дмитром. А може, він брат твого батька? У твого батька брат є?
— Немає...
— Тоді не той. Ну, та нічого! Ти, Білостінна, головне, не журись: всі Івани на фронті живучі! Я сам Іван!.. Записав — Білостінна.—Учитель перехилився через моє плече у блокнот.— Що ж ти не пишеш? Пиши.
— Цією вашою ручкою я не вмію... я такою ніколи не писав...— горів я далі.
— От тобі й маєш! Бери тоді свою і пиши своєю. Де твоя ручка?
— Онде там на столі. Та вона без пера...
— У кого ручка з пером? — запитав учитель.
— У мене! — швидко підняла руку Галя.
— Тоді йди і пиши!..
В двері, тримаючи в руках за вушка білу каструлю, просунувся Блоха:
— Кружки ніде нема, не знайшов. Якщо хочете, то пийте з каструлі. Вода чиста, кринична...
Жінка, що стояла біля дверей, взяла у Блохи каструлю, піднесла вчителеві до рота і стала його напувати. Учитель нахильці пив, і жодна крапля не впала з його губ на підлогу...
Заходили в школу — кульбаби цвіли де-не-де. Вийшли — від кульбаб жовтіло усе шкільне подвір'я, аж Галя зажмурилась.
Вчитель і та, в ботах, жінка сіли на двоколку, вона взяла віжки, і замурзаним коником, завбільшки з горобця, покотили на Забари.
— Ти де поросяті рвеш? — запитав я Галю.
— А тут, за школою, в окопі.
— Іди додому, перевдягнись і приходь на кладовище, там знаєш яка трава? Ого-го! Прийдеш?
— Прийду.
— Не забудеш?
— Не забуду.
— У вас вдома парашута ще трохи є?
— Нащо тобі?
— Візьми ножиці і виріж із нього бинду — отакої довжини і ширини,— показав я Галі руками.— Мені треба.
В хаті було тихо. Мати ще не прийшла з колгоспу, а брат із сестрою десь гралися.
Я зайшов у сарай і сів робити Галі намисто. Нарізав до колоди кабельків, а в мене їх був цілий жмут, і синіх, і червоних, і зелених, і білих, на тонкий мідний довгий дротик нашпив ті обрубочки впереміжку — і вийшло намисто хоч куди!..
На кладовищі глухо пахло землею, і сірі хрести, то там, то там, наче невеликими сім'ями, стояли купками і ніби трималися за руки. Трава на могилах і під могилами гналася, як з води, і над великими, більшими в два рази, як біля школи, кульбабами вже басували якісь наче придуркуваті джмелі.
Галя йшла за хрестами, озиралася і шукала мене очима.
— Галю,— покликав я Галю, і в голові зашуміло, я ще хотів їй щось сказати, та губи мої ніби хто заклеїв вишневим глеєм...
Я підійшов до неї, і вона між кущами сірого повію, з сірим мішечком для трави під рукою, дивилася на мене жалібно і тихо.
— Галю,— сказав я,— ти мене любиш?..
Наїдені на кульбабах між хрестами, гундосили джмелі, синіми першими ріденькими квіточками з могил дивився барвінок, стежкою під ногами чимчикували з роботи і на роботу мурахи.
— Люблю,— сказала Галя.
— Дуже?
— Дуже. Я коли взнала, що ти топився, то мало не вмерла...
— І я тебе люблю дуже.
— Поклянись,— сказала Галя.
— Клянусь,— сказав я.— І ти поклянись.
— Клянусь...
— До могили?
— До могили.
— І я клянусь, що любитиму тебе до могили. Ти заміж за мене вийдеш?
— Вийду.
— Закінчиться ось війна, і вийдеш?
— Вийду...
— Давай поцілуємось.
— Давай,— сказала Галя.— Тільки як?
— Як як? Губами. Ти мене, а я тебе.
Галя заплющила очі і завмерла. Я нахилив голову і поцілував Галю в губи.
— Тепер скажи, Галю: якщо я тебе зраджу, то щоб мене бог побив і покарав.
— Якщо я тебе зраджу, то щоб мене бог побив і покарав,— сказала Галя.
— І я, не дай бог, якщо тебе зраджу, то щоб і мене бог побив і покарав.
Я одягнув Галі на шию намисто, і ми, вже як жених і наречена, стали рвати поросяті траву...
В стайні, биндою з Галиного парашута, я перев'язав Мухачу око, і він став схожий на німецького офіцера.
Офіцер, в сумирному колі трьох корів,— вся наша колгоспна череда,— жував у яслах кукурудзяні переїди і докірливо дивився на мене, мовляв, куди ти мене завів і як мені далі жити?
Тут нагодився голова колгоспу, дядько Дузь — він же і голова, і комірник, і при Мухачеві конюх, і сказав:
— А чо ти, Микитко, не в школі?
— А нас розпустили на канікули,— відповів я.
— Зібрали на один день і вже розпустили?
— Переписали, хто як зветься, і сказали: приходьте восени.
— Тоді так: бери коня, лише спутай, бо втече, я бачу, що він з таких, бери корів і жени на вигін, нехай трохи провітряться. З них, правда, і так нема толку ніякого, та все ж...
Я свиснув Блосі і Пупу, ми спутали Мухача і з коровами вигнали на вигін. Мухач пасся від них окремо і те й робив, що задирав голову та п'янко вдивлявся в степ...
Ми сіли робити на руках наколки. Голок, щоб наколювати, у нас не було, та в Пупа був товстенький шприц і пляшечка німецьких якихось синіх ліків.
— Наколюй першому мені,— сказав Пуп.
— А що ти хочеш?
— Серце.
— Так я ж тобі вже одне серце наколов!
— То маленьке. Тепер коли більше і з стрілою. А під ним — Михаїл і Галя.
— Яка Галя? — зиркнув я на Пупа.
— Тобі не все одно? Галя та й усе.
— Серце, стрілу і Михаїла я тобі виколю, а Галю колоти не буду. Нащо тобі Галя? Обійдешся і без Галі.
— Так це ж не тобі,— впирався Пуп.— То тобі Галі не треба, а мені, може, треба!
— А замість Галі на "г" — ти г... не хочеш? — не витримав я.— Не хочеш?
Пуп аж підскочив. Заховав пляшечку і шприца в кишеню і сказав:
— Ти думаєш, якщо в тебе ковзани і шмайсер і... і...— і побіг завертати корів.
Що Пуп хотів сказати мені отим своїм "і... і...", я не знаю, бо в мене, крім ковзанів і шмайсера, до сьогоднішнього дня, справді, не було нічого, та від сьогоднішнього дня в мене вже були не лише ковзани і шмайсер, а й Галя. Галя. Моя наречена...
Блоха ліг на спину і сказав: