— Сорок фунтів? — перепитав князь. — Але чому саме сорок?
— Чому не всі вісімдесят? — вигукнув полковник. — Адже, скільки я знаю, в жмутику було рівно сто.
— Йому треба було тільки сорок, — понуро мовив молодик. — Без цих грошей його не приймуть. Там суворе правило. Сорок фунтів з душі. Ну й життя ж прокляте: без грошей і вмерти не можна!
Князь і полковник перезирнулись.
— Поясніть, будь ласка, — сказав полковник. — У мене гаманець іще тугенький, а нічого й казати, що я ладен поділитися з Ґодолом. Але мені треба знати, навіщо; тож поясніть, що ви маєте на увазі.
Молодик неначе прокинувся, він збентежено перевів погляд з одного на другого й густо почервонів.
— А ви не розігруєте мене? Ви справді банкрути, як і я?
— Щодо мене, то я банкрут, — відповів полковник.
— А щодо мене, то я вже дав вам доказ, — озвався й князь. —Хто, крім банкрута, може кинути свої гроші у вогонь? Цей чин промовляє сам за себе.
— Так, крім банкрута... або ще мільйонера, — підозріливо відказав молодик.
— Ну, годі, сер, — урвав його князь. — Я своє сказав, а я не звик, щоб моїм словам не вірили.
— Банкрути?.. — провадив молодик. — Ви банкрути, як і я? Ви, все життя попускавши собі віжки, докотилися до того, що маєте змогу попустити їх іще тільки в одному? Ви, —молодик говорив усе тихіше й тихіше, — збираєтесь зробити це, вдовольнити останню забаганку? Ви хочете втекти від наслідків свого нерозуму єдиною несхибною й легкою стежкою? Ви хочете вшитися від поліції власного сумління єдиними ще не замкненими дверима?
Раптом молодик урвав мову й силувано засміявся.
— За ваше здоров'я! — вигукнув він, вихиливши свій келих. — І на добраніч вам, мої веселі банкрути!
Він хотів уже підвестись, та полковник Ґеральдін схопив його за плече.
— Ви не довіряєте нам — і даремно, — сказав він. — На всі ваші запитання я відповідаю ствердно. Але я не з полохливих і люблю говорити навпростець. Нам, як і вам, остобісіло життя, і ми наважились померти. Раніше чи пізніше, удвох чи поодинці ми хотіли шукати смерті й ухопити її за барки, коли знайдемо. Та що ми спіткали вас, а ваша потреба нагальніша, то хай це буде сьогодні, негайно, і коли хочете — з усіма трьома. Така злидарська трійця, — вигукнув він, — має ввійти в оселі Плутона* пліч-о-пліч, аби підтримувати одне одного там, серед тіней!
Ґеральдін несхибно вловив манеру й інтонації тієї ролі, яку взяв на себе. Навіть князь спантеличився й поглянув на свого повірника ледь стривожено. А молодик знову густо почервонів, і очі його зблиснули.
— Так, ви ті, кого мені треба! — вигукнув він із аж моторошною веселістю. — Потиснімо ж руки! Згода! (Його рука була холодна й вогка). — Ви ще не знаєте, в чиєму товаристві рушаєте в путь! Ще не знаєте, в яку щасливу для себе мить пригостились моїми тістечками! Я тільки одиничка, але я належу до численного війська! Я знаю таємні двері до царства Смерті. Я з нею запанібрата й можу провести вас у вічність без ніяких церемоній, і відхід цей не буде скандальний.
Князь із полковником напосілися на нього, щоб він нарешті пояснив усе навпростець.
— Ви можете нашкрябати на двох іще вісімдесят фунтів? — спитав молодик.
Ґеральдін про око перелічив гроші у своєму гаманці й відповів ствердно.
— Щасливці! — вигукнув молодик. — Сорок фунтів — це вступний внесок до Клубу самогубців.
— Клубу самогубців? — перепитав князь. — А це що в біса таке?
— А ось послухайте, — відказав молодик. — Наш час — це час вигод, і я вам розкажу про останнє досягнення в цій царині. Ми провадимо справи в різних місцях, і задля цього винайдено залізниці. А залізниці неминуче роз'єднали нас із нашими друзями; отож придумано телеграф, щоб ми могли спілкуватись між собою без загайки і на великій відстані. Навіть у готелях тепер є ліфти, щоб нам не дертися сотнею сходинок нагору. Ну, а життя, як нам відомо, — це тільки сцена, на якій ми можемо корчити з себе дурня, поки ця роля бавить нас. До повного комфорту людям бракувало ще тільки однієї вигоди: пристойного й легкого шляху, щоб зійти з цієї сцени, чорного ходу на волю — або, як я вже сказав, таємних дверей до царства Смерті. І цю вигоду, любі мої однодумці-бунтарі, дає нам Клуб самогубців. Не думайте, що ми з вами оце єдині такі або навіть виняткові в нашому вельми розумному прагненні. Є дуже багато людей, яким надокучила ця вистава, що в ній вони змушені брати участь день у день ціле своє життя і не втікають із кону через одну з двох обставин. Той має родину, для якої його добровільна смерть буде тяжким ударом або ганьбою, коли це діло розкриється; тому бракує відваги, бо його жахає самий момент смерті. Це певною мірою стосується й мене. Я не можу приставити револьвера до скроні й натиснути курок, бо щось дужче за мене сковує мою руку. І хоч життя остило мені, я не маю сили самохіть поквитатися з ним, ступивши назустріч смерті. От для таких, як я, та ще для тих, хто хоче вирватися з пут, уникнувши посмертного скандалу, і засновано Клуб самогубців. Яким чином це сподіялось, яка його історія, чи має він філії в інших країнах, цього я й сам не знаю. А те, що мені відоме про його статут, я не маю права відкривати вам. Я тільки можу допомогти вам ось чим. Коли вам справді надокучило життя, я сьогодні ж таки проведу вас на збори клубу, і коли не цієї ночі, то в кожному разі ще на цьому тижні вас дуже легко звільнять від цього тягаря. Зараз (він поглянув на годинника) одинадцята; не пізніш як о пів на дванадцяту нам треба піти звідси, отож ви маєте ще півгодини, аби зважити мою пропозицію. Це річ трохи серйозніша, ніж тістечко з кремом, — додав він, усміхнувшись, — і, гадаю, спокусливіша.
— Авжеж серйозніша, — погодився полковник Ґеральдін, — а тому дозвольте мені п'ять хвилин поговорити з моїм приятелем, містером Ґодолом, віч-на-віч.
— Слушно, — погодився молодик, — і я, з вашого дозволу, покину вас на часинку.
— Буду вам дуже вдячний, — відказав полковник.
Як тільки вони з князем лишились наодинці, Флорізель спитав:
— Навіщо ця розмова віч-на-віч, Ґеральдіне? Ви, я бачу, хвилюєтесь, а я спокійнісінький, бо вже наважився побачити, чим воно скінчиться.