* * *
І поки я довга літав,і блукав,
І щастя свого по чужянах шукав,
Коханій моїй урвався терпець"
І вона пішла собі під вінець,
І ніжним-и пригорнула руками
Найдурнішото дурня між юнаками.
Моя кохана ніжна й гарна,
Про неї й досі я мрію марно.
Блакитні очі і; щічки як жар
Палають і мають все давній чар.
Що я від неї відмовитись міг,
Це найбільша дурниця з дурниць моїх.
І сині фіалки її оченят,
Троянди щічок і білі лілеї
Маленьких ніжних її рученят
Цвітуть, та цвітуть, і горять,
І тільки еерце засохло у неї.
Коли любов мою молоду
Візьме сира могила,
В могилу темну і я зійду,
Схилюсь до тебе, мила.
Я дико цілую тебе — ти моя,
Холодна, німа без надії.
Я плачу, тремчу і зітхаю я.
І сам, як труп, холодію.
Мерці устають — це півночі клич,
Ось танці заводять, веселі,,
А нас укрила темна ніч
На нашій твердій постелі.
Мерці на страшний підводяться суд,
Він кличе до втіхи й мукш;
А нам байдуже, нам хороше й тут,
Сплелися наші руки.
Самотній кедр на стромйні
В північній стоїть стороні,
І кригою, й снігой укритий,
Дрімає і мріє вві сні.
І бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самотині
На спаленій сонцем скалі.
* * *
Філістери, вбрані на свято,
Ідуть в поля і ліси,
Стрибають, немов цапенята,
Сп'янілі геть від краси.
Захоплено спостерігають,
Як світ романтично зацвів,
І довгим вухом вбирають
Дзвінкі пісні шпаків.
Я ж чорним серпанком з кімнати
Завісив своє вікно;
Привиддя мене вітати
І вдень приходить давно.
З могили тінню сумною
Кохання давнє встає,—
Сидить, і плаче зо мною,
Й зворушує серце моє.
* * *
Кохає дівчину хлопець,
А в дівчини інший є;
Той інший кохає іншу
І з нею до шлюбу стає.
І дівчина з горя заміж
За першого стрічного йде.
Карається й тужить хлопець
І щастя вже не жде.
Стара ця байка чи казка,
А все завжди нова:
Як станеться з ким — надвоє
Серце тому розбива.
* * *
Я бачив дочку королівську вві сні,
В сльозах були її очі.
Під липою, злившись в обійми сумні,
Сиділи ми серед ночі.
"Ні трон твого батька не вабить мене,
Ні слава його, ні сила,
Ні діаманти, ні злото ясне,—
Я прагну тебе, моя мила!"
"Про це ти забудь, про це мовчи,—
В могилі лежу я, друже,
Й приходжу до тебе тільки вночі,
Бо я люблю тебе дуже".
* * *
Тебе я люблю і любитиму вік!
Хай навіть весь світ западеться,
Любові моєї вогненний потік
До тебе й крізь хаос прорветься.
* * *
Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Вони мені до всього
Отрути, долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Котра ж мені найбільший
Жаль серцю завдала,—
То тая не любила
Мене і не кляла!..
На личку в тебе літо,
Неначе жар горить,
Але в малім твоїм серці
Зима, зима лежить.
Нічого в цьоу світі
Тривалого нема —
Палатиме в серці літо,
А личко зв'ялить зима.
* * *
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
І плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.
З тобою ми вдвох не зітхали,
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли до нас згодом самі.
* * *
Вони за столом чаювали
И плели про любов плітки.
Чуття в ній жінки вбачали,
Естетику — чоловіки.
"Кохати слід платонічно",—
Надвірний радник прорік.
Вклонилася іронічно
Дружина в його бік.
Священник мовив повчально:
"Здоров'я не береже
Той, хто кохає брутально..."
Панянка сказала: "Невже?!"
"Коханців пристрасть єднаєі"
Озвалась графиня сумна.
Зітхнула й баронові чаю
В цей час подала вона.
0 як тебе бракувало
При чаюванні тім!
Ти б, люба, розказала
Про власне кохання їм.
З пісень моїх плине отрута,
Інакших не знаю я.
Отрути до мого серця
Влила ти, кохана моя.
З пісень моїх шшне отрута,
Інакших не знаю я,
Бо в серці у мене змії
1 ть, кохана моя.
В тяжкому сні я плакав:
Побачив тебе я в труні.
Прокинувсь, а сльози в мене
Ще ллються з очей рясні.
В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — ти не моя.
Прокинувся і ще довго
І гірко плакав я.
В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — тибудеш любить.
Прокинувсь я і досі
Не можу сліз спинить.
* * *
Осінній вітер хитає
Дерева мокрі вночі;
Я їду лісом самотній
В сірім промоклім плащі.
Я їду собі, а мрія
Попереду мене пливе,
Несе мене легко в повітрі
До дому, де мила живе.
Собаки гавкають, слуги
Виходять з вогнем зустрічать;
Лечу я вгору по сходах —
Тільки остроги бряжчать.
В привітній теплій кімнаті,
Де пахощі й килими,
Чекає мене красуня —
І ось обнялися ми!
Між листям вітер шепоче,
А дуб шелестить листом:
Куди ж ти, безпам'ятний хлопче,
З твоїм безпам'ятним сном?
* * *
Зоря упала в прірву
З небесної течії!
Була то зоря кохання,
І я впізнав її.
Опало з яблуні листя
І цвіт на землю сиру!
Вітри налітають скажені!
І з ними заводять гру.
Співає на ставі лебідь,
Не чув я його давно,—
Повільно згасає пісня,
І лебідь іде на дно.
Як темно! Зоря розпалась,
Прокресливши в небі путь.
І лебединої пісні
Давно вже в тиші не чуть.
* * *
Ховає самогубців
Здебільш на розпутті світ;
Зростає там синя квітка,
Грішників смертний цвіт.
Зітхаю я на розпутті,
Ніч — і на серці гніт.
Колишеться в місячнім сяйві
Грішників смертний цвіт.