Але дідусь не став сміятися. Він сказав, що завжди любив бабусю і тому не знає. Дідусь зустрів її, коли вчився в інституті. Звичайно, він був тоді молодий. Але його вже не можна було вважати хлопчиком. А бабусю не можна було вважати дівчинкою. Може, якби він зустрів її раніше, в школі, він би і тоді її полюбив, тому що бабусю просто не можна було не полюбити.
— При чому тут бабуся? — мама знову трохи розсердилася. — Аліна запитує, чи може таке серйозне почуття, як любов, виникнути у дітей її віку.
— Так, так, я розумію. Ну, чому ж — ні? Закохався ж Лермонтов перший раз у п'ятирічному віці? Це достеменно відомо. Ти ж сама зачитувала мені з Іраклія Андронникова…
— При чому тут Лермонтов? — маму явно не влаштовував напрямок бесіди. — Лермонтов — геніальний поет, класик.
— Але, Оленько, коли йому було п'ять років, цього ще не знали. Просто виявили, що він закохався… А чому Аліна про це запитала? Її щось тривожить?
— Аліну нічого не тривожить. Просто Наталка заморочила їй голову своїми розказнями, — підвела неочікуваний підсумок мама, яка мала деяке уявлення про Наталчині проблеми. — Краще сходи з дівчатками в театр, щоб вони не забивали собі голову дурницями.
— Звичайно, звичайно, — дідусь любив ходити зі мною в театр. І проти присутності Наталки ніколи не заперечував.
— Мистецтво здатне дати нам відповіді на наші питання. Я ще знаєш кого згадав? Тома Сойєра. Йому було приблизно стільки ж років, скільки Аліні. Може, трошечки більше. Йон в ім'я свого почуття здійснив подвиг. Щось схоже на подвиг.
— Тату, ти невиправний! Том Сойєр — літературний персонаж. А це — живі діти. Ніхто не сперечається: вони закохуються. Але це гра. Не більше. Згадай, як Аліна розповідала нам про Соломона. Як ти сміявся. […]
І дідусь з мамою дуже сміялися — над тим, як ми грали в царя Соломона. Але це — зовсім інше. Не те, про що я питала. Те, про що я питала, не смішно.
18
— Настя, що з твоїми речами? — Марсем вигляділа невдоволеною. — Я ж просила вас охайно складати речі в шафочки. І закривати дверцята. Будь ласка, приведи все в порядок.
Сконфужена Настя направилася до шафи і стала возитися зі светром і шарфом, намагаючись змусити їх слухатися.
— А це що валяється?
— Шапка. Це Віри.
— Що Вірина шапка робить в проході?
— Вона вивалилася.
— Що значить — вивалилася?
— Ну, вона весь час вивалюється.
— Треба дверцята закривати. Тоді не буде вивалюватися.
Віра встала, засунула шапку в шафу і притиснула дверцятами.
Дверцята тут же знову розчинилися і знову випустили шапку на підлогу, ніби хтось їх зачаклував. Марсем нахмурилася і уважно огляділа шафи. Вони сьогодні вигляділи дуже дивно. Майже всі дверцята були напіввідчинені. Деякі — широко розчинені. І від цього клас мав вигляд неприбраного гардеробу.
— Я щось не розумію… Що відбувається?
— Маргарито Семенівно! У мене дверцята не закриваються. Вчора закривалися, а сьогодні не закриваються. Ось! Дивіться! — Віра продемонструвала виявлений дефект.
— І в мене!
— І в мене!
Клас загудів, виражаючи скаржникам солідарність. Гул перекрив чийсь тоненький голос:
— Це Єгор!
— Що — Єгор?
— Він магнітики скрутив.
— Що зробив?
— Магнітики скрутив. Із шафочок.
— А Ілюшка з Жорою йому допомагали! — хтось вирішив, що справедливості ради треба викрити відразу всіх.
— Нічого не розумію! — щось заважало Марсем вникнути в те, що відбувалося. Ромик вирішив пояснити:
— Ну, Єгор хотів добути магніти. Щоб зробити вдома машину. А магніти є на шафочках. І він став скручувати магніти. І Ілюшка з Жориком як раз прийшли. Він говорить: ось, хлопці, де магніти! Хочете? Тоді приносьте завтра. А то ножицями незручно.
— І що — принесли? — ошелешена розмахом злочину, Марсем все-таки не могла скрити допитливості.
— Угу! — Єгор сидів, насупившись і вставившись в парту. — Принесли.
— Вони всі троє принесли, — м'яко пояснив Ромик. — І вчора згвинтили. Ось тут не згвинтили. Це моя шафа. Я не дав. Мені магніти самому потрібні.
— І ці люди перемогли Дрегона! — Марсем з трудом стримувала невдоволення. — Сідайте. Вирішуйте приклади на сто двадцять першій сторінці. А я поки подумаю, що робити.
Всі тихенько сіли і відкрили підручники, щоб не заважати Марсем думати. Вона сіла і стала дивитися кудись мимо нас. Коли продзвенів дзвінок, вона все так і сиділа. Ми навшпиньки вийшли в коридор, а потім вернулися.
— Давайте на килим! Поговорити треба, — Марсем прийняла рішення.
Ми сіли в коло, підібравши ноги. Всі мовчали, тому що сказати було нічого. Всі розуміли: справи погані.
Я розкажу вам історію, сказала Марсем. Ні, дві історії. Перша – з реального життя. В одному селі хлопці вирішили влаштувати дискотеку. Справжню. Як у великому місті. Коли кругом різнокольорові кола вібрують. Для цього потрібне було спеціальне скло. Різнокольорове. Хлопці стали думати, де його взяти. І якийсь розумник згадав: кольорове скло є на станції, у світлофора. Червоне і зелене. Всі взяли викрутки і побігли на станцію за склом, а ввечері влаштували дискотеку — як у місті, з кольоровими колами. На ранок наступного дня в районі цієї станції пасажирський поїзд зіткнувся з товарняком, і загинуло багато людей. Про це писали в газетах. Це перша історія.
А ось друга. Якось я зустріла людину, яка кожен день перед заходом сонця начищала до блиску свою лопату. Лопата сяяла так, що в неї можна було глядітися — як в дзеркало. Я запитала, навіщо вона це робить. "У кожного з нас є янгол, — сказала людина. — Той, що відповідає за наші вчинки. Але янголи не можуть займатися тільки нами. Якщо ми щось робимо правильно – хоч щось робимо правильно, вони відлітають у інших справах. І тоді одним лихом у світі стає менше. Якщо ж ми гидимо, янголи повинні залишатися поруч – виправляти нашу гидоту. Мій янгол знає: ввечері я завжди чищу лопату.
В цей час він може бути за мене спокійний, може від мене відпочити. І він летить рятувати кого-небудь — від бурі, каменепаду, землетрусу. Летить туди, де потрібні зусилля багатьох янголів. І якщо хоч один з них не з'явиться в потрібний момент, наслідки можуть виявитися дуже сумними".
Так сказала мені та людина. Подумайте про це, добре?