"Граюсь якось біля дороги,— розповідав він весело,— а тут баба якась іде. Не знаю, хто вона була, пам'ятаю тільки, що "ч" не вимовляла. "Цього ти,— каже,— синку, до татка не біжиш? Бацьиш, ондецьки він цьимцьикує, і-гі-гі, ондецьки, ба?" Дивлюсь — од мосту повз верби на греблі три козарлюги йдуть. Чорні, засмаглі, білозубі і в білих сорочках. Сміються до мене. Підхопили на руки, понесли до лавки. Що говорили, не пам'ятаю, Знаю тільки, що накупили повну пазушку цукерок, пряників, донесли назад до нашої вулички, потім той, що був найчорніший, поставив мене на землю, легенько підштовхнув й сказав: "Біжи додомку. А як спитають, де був, скажеш: ходив з батьком до лавки". То були Павло, Филимон і тато. Так і зажив я від того дня на два двори. Добре настало! Як тільки баба замахнеться віником, то я круть — і до Хтудулів через міст... "
Якось узимку Григорій захворів на скарлатину. Тоді це була небезпечна хвороба, лікували її здебільшого по-домашньому: парили горло над чавуном із вареною картоплею, одлежувалися на печі в гарячому зерні (так і проситься сюди порада Павла Гречаного Тимкові, коли той простудився у вирі): "Пареними кінськими кізяками обкладайся. У нас у заброді всі так лічилися"). Од скарлатини помер тої зими шилівський хлопчик, з яким Григорій любив гратися. І от одного вечора, коли Григорій лежав у гарячці, на порозі хати став запорошений снігом батько.
— Євгеніє Федотівно,— сказав він (рідко в селі звертаються до жінки так),— наші стосунки можуть бути якими завгодно. Але не зараз, коли хворий наш син. Я з кіньми — одвезу його до лікарні.
Ївга Федотівна вдягла Григорія, закутушкала батька поверх шапки башликом і провела підводу до шляху...
І ще один епізод розказував мені Григорій про нашого батька. Сумний епізод. Його й зараз тяжко згадувати.
Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив — шматочок собі й шматочок мені — й ледве вимовив: "Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш",— і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею.
4До школи Григорій пішов рано, в шість років. Так наврипився, що годі було вмовити. Він не був рослий хлопчик, і завідуюча школою, Наталія Іванівна Рябовецька, майбутня наша тітка (згодом вона стала дружиною Филимона Васильовича), завагалася: приймати такого малого до першого класу чи відмовити. Тут Григорій розплакався, і Ївга Федотівна, нахиляючись близенько до вчительки, швиденько змовницьким шепотом (така в неї манера говорити інтимно) сказала:
— Нехай іде. Посидить день-другий, та й обридне, хоч не морочитиме голову...
Однак це сподівання не справдилося. Наука давалася Григорієві легко, і вчився він гарно. Хоча й бешкетник був не останній. Можна було, скажімо, зробити із старшими, міцнішими хлопцями піраміду, виважитися на їхніх плечах догори ногами так, щоб дістати стелі й викласти там ступцями, натертими вугіллям, сліди — ніби хтось походив... Зате ж яка то була насолода, коли директор школи побачить на стелі відбитки людських ніг! А побачивши, скаже: "Хм, хм... Ану лишень роззуваймося й покажімо підошви!.. "
По закінченні сьомого класу Григорій перейшов у зіньківську десятирічку, на той час чи не єдину середню школу на весь район. Це — за вісім кілометрів од села. Ходити треба було пішки, щодня, у будь-яку погоду. Дорога хоч і не близька, як для підлітка, зате ж яка! Шлях розтинає село навпіл і попід старезними в три охвати вербами (в їхніх дуплах, що починалися від землі, ховалися в негоду закохані) пнеться на Беєву гору. За селом, управоруч од нього,— ярок, який шилівці засадили кленом, осикою та дубком, щоб глини на грядки не заносило з водою; вліворуч— глибочезне провалля (у нас його звуть "стінкою"), над котрим завжди шугають щурики, бо мостяться там у норах тисячами. Цим проваллям стікають навесні польові води в річечку Грунь; а далі понад шляхом — Кирнасів ліс, обсіяний житами та пшеницями, і марева, марева — очі болять дивитися, як вони міняться. Український шлях. Інакше, здається, й не скажеш. А озирнешся назад — село в долині, як у тарелі, річка блищить синьо посеред верболозових низів, і туман уранці понад нею русло виписує... На Беєвій горі, достеменніше, з неї, й зачалися перші рядки "Виру".
Якось Григорій, коли ми зійшли на гору й довго дивилися на село, сказав: "Оце звідси, Григор'яне, я початок "Виру" побачив. А доки назад додому дійшов,— уже й написалося".
І прочитав по пам'яті:
"Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь — заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть, татарською назвою,— Ташань... "
Прочитав він, як завжди, глухо, аж суворо наче, тоді додав:
"Слова, слова... А насправді, глянь: краще, брате, краще, просто незбагненно прекрасно".
І посумнішав, як завжди це з ним робилося — отак раптом, зненацька. Напевне, він відчував у ту мить вічну прикрість — нестачу слів, умовність понять, обмеженість людських уявлень перед лицем природи, життя... Мене ж цей уривок буквально струснув. До того мені здавалося, що я розумію прозу, читав у Горького навіть, що це — "необыкновенная кладка слов" і т. п., але тільки тоді, на горі, відчув її внутрішнє життя, якщо можна так сказати. Вдруге я пережив щось подібне, коли Григорій (це було вночі на шилівському мосту) прочитав мені, теж напам'ять, уривок із "Хаджі-Мурата",— повільно, просто, без притисків і театральщини:
"...В холодный ноябрьский вечер Хаджи-Мурат въезжал в курившийся душистым кизячным дымом чеченский немирной аул Махкет. Только что затихло напряженное пение муэдзина, и в чистом, горном воздухе, пропитанном запахом кизячного дыма, отчетливо слышны были из-за мычания коров и блеяния овец, разбиравшихся по тесно, как соты, слепленным друг с другом саклям аула, гортанные звуки спорящих мужских голосов и женские и детские голоса снизу от фонтана"...