Твоє оповідання побудоване на враженнях, які тебе схвилювали, ти їх пережив, і вони заставили тебе сісти і написать про них. Це — добре. Добре, що ти береш факти з життя. Мушу сказати, що в тебе є багато даних, які свідчать про те, що ти можеш писати і з тебе будуть люди. Але ти сам знаєш, що письменником можна стати тоді, коли ти без цього не зможеш жити, не зможеш уявить собі життя, коли писати про людей, природу... стане щоденною потребою, твоїм "злим генієм", диханням, твоєю сутністю, життям. Література — це не спорт, не розвага...
Отже, ти будуєш своє оповідання на враженнях. Це добре. Ти можеш подать кількома штрихами обстановку, в якій діє герой, в тебе добре виходять діалоги, розмови; сам того не розуміючи, ти чудесно вирисовуєш образи (а це дуже важливо, і не кожен це може навіть з маститих літераторів)...
Але головний твій недолік — це ще невміння користуватися словом. А слова, брате, це алмази, з яких будуються красиві речі. Слово в тебе неточне і часто "не до шмиги", як кажуть, не до місця. Я ці місця підкреслив...
І ще багато є неточностей, яких усіх не перелічити.
Раджу: оповідання почистить, "подраїть", "протерти піском і пролопатить", щоб кожне слово блищало. Пиши нові речі, заведи записну книжку, записуй туди вирази з живої мови і свої думки.
Тільки розумні, дурних не треба...
Твій брат Григорій.
5. І. 54".
За підручник Тимофєєва я того разу не взявся, "драїть" оповідання не схотів, бо зненавидів його, а знайшов ожеговський "Словарь русского языка" і прочитав тлумачення слова "хам". Я знав його й без словника, але мені хотілося дати "кваліфіковану відповідь"... Виявилося, що жодна з трактовок цього злополучного поняття аж ніяк до мене не підходить. Я сів і написав, що... я не хам. У формі протесту. І заявив про розрив стосунків.
Але ж, на превеликий подив, відчув після цього, що Григорій — мій брат, справжній старший брат! Я завжди був сам. І коли бачив, як мого товариша скубе за віщось старший його брат, заздрив... молодшому. Хотілося брата. І от він об'явився й поскуб!
Я ждав сердитої відповіді. Місяць, що за нього обертався тоді лист із Владивостока до "материка" (так ми звали захід) і назад, здався мені роком. До того ж страшно було, що відповідь зовсім не прийде. Але рівно через місяць одержав зі Львова бандероль з "Енеїдою", підписаною Григорієм: '"Читай нашого великого земляка і не забувай рідної мови". А незабаром — другу, з "Мартіном Іденом": "Ця книга навчить тебе досягти мети. Григорій Тютюнник".
Однак листування між нами й після цього не налагодилося. Я не забув "хамства" (тоді саме я скаржився в щоденнику на долю за те, що вона не дала мені "щастя прощення"), і далі почувався ображеним. Це почуття було солодке...
І от прийшов лист, уже не тільки з "мораллю".
"...Якщо ти знаєш моє "кредо"... то по якому праву ти задрав хвоста і зневажаєш свого старшого брата? От приїдеш додому, то не подивлюся, що ти моряк, а здеру з тебе твій "кльош" і висічу за таке неподобство, щоб знав, як носа задирати. Носодерців у нашому роду не було, і я не хочу, щоб ти цю традицію порушив. Оце тобі хоч сердься, хоч ні — справа твоя.
Тепер я в Шилівці. Вчора ввечері був у мами. Пробач, ти хлопець делікатний, я це знаю, знаю також, що мені зарані треба просити пробачення, тому й прошу: пробач, я прочитав твої листи, так як хотів почути твоє слово, пізнати між рядками твій настрій, твої думки, визначити, як поволі ти розумнішаєш, і думки твої з розпатланих стають стрункими, логічними. Я знав тебе зовсім маленького, і тепер ти для мене ребус, який мені треба поступово, крок за кроком розгадувати. В душі моїй до тебе є лише теплі братерські почуття, яких ти не розумієш і не ціниш, чортів ти турок! От що! Приїдеш сказав висічу — і висічу! Ну, полякав, і вистачить. Тепер про інше. Ти скоро демобілізуєшся. Хочеш їхати в Щотово (до дядька Филимона.— Г. Т.). Добре. Не заперечую. Хочеш кінчати дев'ятий клас — схвалюю і дуже радий, що ти добре розумієш ціну науки і освіти... Проте я серйозно подумую щодо того, аби тебе забрати до Львова, якщо для цього благополучно складуться умови і ти погодишся на цей крок. Бачиш, справа в тому, що я переходжу на іншу роботу, тобто буду працювати у самому Львові в журналі "Жовтень" редактором прози..."
Цей лист датовано серпнем 1955 р.
А через місяць ми зустрілися, можна сказати, вперше як брати, що вже трохи взнали один одного... Я не бачив Григорія близько дев'яти років і погано уявляв його. І ось поїзд підходить до львівського вокзалу. Він ще не зупинився, коли я побачив Григорія у старенькому кремовому макінтоші, без капелюха, з високо і трохи набік закинутою головою. Він ішов швидко, поглядаючи на номери вагонів, тоді побачив мене й побіг... Ми обнялися. Нас штовхали, збили з моєї голови безкозирку, хтось поліз за нею під вагон і начепив на Григорієву голову. Це вивело нас із того стану, коли немає слів, немає думок, а тільки серце стугонить і очі пече од сліз. Ми засміялися і так, обнявшись за плечі, пішли до вокзалу — Григорій у безкозирці та макінтоші, а я простоволосий, стрижений, бо якраз перед демобілізацією попав на гауптвахту. Ми сиділи у вокзальному ресторані доти, доки нам не сказали, що ресторан уже годину тому зачинився і що нас не чіпали, бо не хотіли заважати. Ми говорили того вечора про все наше життя, про тата, Шилівку, Владивосток, війну, пили горілку і не п'яніли, плакали й не помічали сліз...
Я дивився на Григорієве обличчя й повільно впізнавав його заново — так воно змінилося: вкрилося глибокими, як шрами, зморшками, а очі стали великі у білках і сумно-ніжні в зіницях. (В листі до перекладачки роману "Вир" на чеську мову В. Абжелтовської Григорій пізніше писав: "Висилаю фото. Правда ж, я схожий на сердитого турка?"). Я знав, що Григорія оперували й вийняли з-над серця осколок ("Ура!!! — писав він мені в одному з листів у Владивосток.— Мій ворог тепер лежить на столі у коробочці з-під годинника. Двадцать грамів смерті"). Знав і те, що йому словом і ділом, матеріально допомагав ті, мабуть, найточніше буде сказати, трагічні часи Олесь Гончар.