– Ви живете тут, містере Гудвін? – нарешті запитала вона.
– Так.
– Яким правом ви зайшли до моєї кімнати?
– Я служу республіці. Мене сповістили телеграфом про маршрут... джентльмена з десятої кімнати.
– Можна у вас дещо запитати? Мені здається, що одвертості у вас більше, ніж делікатності. Що являє собою це місто? Кораліо – так його називають?
– Яке це місто! – сказав Гудвін, усміхаючись. – Так собі, містечко бананове. Солом'яні та глиняні хатки, п'ять-шість двоповерхових будинків, вигод мало. Населення – мішанина з іспанців та індіан, каріби та чорношкірі. Ні путящих тротуарів, ні розваг. Моральність невисока. Звичайно, це тільки поверховий опис нашого міста.
– Проте щось приваблює сюди людей? Якісь громадські або ділові інтереси?
– Певна річ, – відказав Гудвін, широко усміхаючись. – Тут немає вечірнього чаю, катеринок, універсальних магазинів – не діє тут і договір про видачу злочинців.
– Він казав мені, – провадила дама, злегка насупившись і ніби сама до себе, – що на цьому узбережжі великі й гарні міста, а в них приємне товариство, і – особливо – американська колонія з дуже культурними людьми.
– Так, тут є американська колонія, – сказав Гудвін, трохи здивовано глянувши на даму. – Серед американців є порядні люди. А є й такі, що втекли від правосуддя Сполучених Штатів. Мені пригадуються два збіглі банківські директори, військовий скарбник, що чимсь проштрафився, кілька убивць, одна вдова – в її житті, здається, відіграв якусь роль миш'як. Я теж належу до цієї колонії, але поки що нічим не відзначився – жодним примітним злочином.
– Не втрачайте надії, – сухо відказала дама. – Ваше сьогоднішнє поводження, на мій погляд, не гарантує вас від такої можливості. Сталась якась помилка. Я, правда, ще не знаю, яка. Але його ви не повинні турбувати. Він так натомився за дорогу, що заснув, здається, не роздягаючись. Ви говорите про якісь крадені гроші. Я не розумію вас. Тут якась помилка. Я доведу вам. Побудьте тут, а я принесу саквояж, якого ви так домагаєтесь, і покажу вам.
Вона попрямувала до зачинених дверей, що вели до сусідньої кімнати, але зупинилася, серйозно й допитливо глянула на Гудвіна і якось чудно посміхнулась.
– Ви вдерлись до мене, поводились як грубіян і пред'явили мені найганебніші обвинувачення, і все ж... – Вона завагалась, ніби підшукуючи потрібне слово. – Дивна річ... я певна, що сталась помилка.
Вона ступила до дверей, але Гудвін зупинив її, злегка доторкнувшись до її руки. Я вже казав, що жінки на вулиці мимохіть оберталися, щоб глянути на нього. Він був із породи вікінгів – високий, гарний, з виразом добродушної задерикуватості. Вона була брюнетка, дуже горда, щоки їй то полотніли, то палали, відповідно до її почуттів. Я не знаю, яка була Єва – блондинка чи брюнетка, але хто б здивувався, що яблуко з'їдене, якби в раю жила така жінка? Вона мала відіграти велику роль у житті Гудвіна, але він іще нічого не знав про це. А проте якесь передчуття, мабуть, заворушилось у ньому, бо, дивлячись на неї й пригадуючи її недобру славу, він відчував досаду.
– Коли й сталась помилка, – сказав Гудвін запальчасто, – то тільки з вашої вини. Я не обвинувачую людину, яка втратила батьківщину й честь, а незабаром втратить і свою останню втіху – вкрадені гроші. У всьому винні ви. Присягаюсь небом, я розумію, як він дійшов до цього. Розумію – й жалію його. Саме такі жінки, як ви, наповнюють наше узбережжя нещасними вигнанцями, змушують чоловіків забувати про свої обов'язки й штовхають їх...
Вона зупинила його втомленим жестом.
– Припиніть свої образи, – холодно кинула вона, – я не знаю, про що ви говорите, яка безглузда помилка привела вас сюди. Коли ви дасте мені спокій, оглянувши саквояж, я зразу ж принесу його.
Вона швидко, безшумно зайшла до сусідньої кімнати й повернулася з важким шкіряним саквояжем, якого вручила американцеві з виглядом терпеливої зневаги.
Гудвін швидко поклав саквояж на стіл і почав одстібати ремінці. Дама стояла поруч з виразом безмежної гидливості й утоми.
Саквояж розчахнувся, піддавшись натиску дужої руки. Гудвін вийняв кілька предметів одягу й побачив головний вміст саквояжа – туго перев'язані пачки великих кредитних білетів державного банку Сполучених Штатів. Судячи з цифр на бандеролях, там було не менше як сто тисяч.
Гудвін кинув погляд на жінку й побачив з подивом і задоволенням, незрозумілим йому самому, що вона по-справжньому приголомшена. Очі її широко розплющились, їй просто перехопило подих, і вона важко сперлась на стіл. "Виходить, вона не знала, – подумав Гудвін, – що її супутник пограбував державну скарбницю". І він тут же сердито запитав себе, чому він так зрадів, дізнавшися, що ця мандрована авантюристка співачка зовсім не така чорна, якою малював її людський поговір.
Шум у сусідній кімнаті сполохав їх обох. Двері відчинились навстіж, і в кімнату швидко ввійшов високий, смаглявий, чисто поголений літній чоловік.
Па всіх портретах президент Мірафлорес зображений з пишними, дбайливо викоханими, темними бакенбардами. Але розповідь перукаря Естебана вже приготувала Гудвіна до такої зміни.
Він вискочив з напівтемної кімнати, обважнілий від сну, мружачись від яскравого світла лампи.
– Що це означає? – запитав він чудовою англійською мовою, звернувши на американця гострий, стурбований погляд. – Грабіж?
– Загроза пограбування, – сказав Гудвін. – Але я вчасно вжив заходів, щоб одвернути таку загрозу. Я представляю тих, кому належать ці гроші, і прийшов сюди, щоб повернути їх народу.
Він швидко засунув руку в кишеню свого просторого полотняного піджака.
Рука чоловіка теж сковзнула назад.
– Не поспішайте! – різко вигукнув Гудвін. – Я вже націлився на вас із кишені!
Жінка ступила наперед і поклала руку на плече свого супутника. Той завагався. Вона показала на стіл.
– Скажи мені правду... тільки правду, – тихо сказала вона. – Кому належать оці гроші?
Той не відповів. Глибоко, дуже глибоко зітхнув, нахилився й поцілував її в лоб. Потім повернувся до своєї кімнати й причинив за собою двері.
Гудвін розгадав його намір і кинувся до дверей, але револьверний постріл пролунав у ту мить, коли він взявся за дверну ручку. Почувся звук падіння важкого тіла. Хтось відштовхнув Гудвіна й протиснувся в кімнату самогубця.