Раптом вона замовкла, ніби бовкнула те, чого не слід було говорити. Якусь мить вони мовчки сиділи в просторій кімнаті. Мовчанка затяглася.
— Пол от-от повернеться,— нарешті озвалась Хелін.— Ще по одній? Ну розкажи, як це бути знаменитістю? Ти завжди був такий сумлінний, Вільямсе. "У нього все виходить як слід",— казали ми з Полом одне одному. Навіть якби ти й хотів писати погано — у тебе нічого не вийшло б. Ми так пишаємося тобою, я і Пол, ми всім розповідаємо, що ти наш друг.
— Як дивно влаштований світ,— сказав Вільямс.— Коли мені був двадцять один рік, я всім хвалився, що знаю вас. Я почував себе на сьомому небі, коли вперше зустрівся з Полом, і він купив мій перший сценарій...
У двері подзвонили, і Хелін побігла відчиняти, залишивши Вільямса наодинці з його склянкою мартіні. Він занепокоєно подумав, чи не прозвучали його слова зверхньо, чи не створилося враження, ніби тепер він не став би так радіти зустрічі з Полом. Такого він і в думках не мав. Але все стане на свої місця, тільки-но сюди галасливо ввалиться Пол. З Полом завжди все було гаразд.
Почулися збуджені голоси, і за хвилину Хелін повернулась разом із жінкою років п'ятдесяти на вигляд. Але з її жвавої ходи можна було здогадатися, що вона посивіла передчасно і виглядала старшою, ніж була насправді.
— Сподіваюсь, ти нічого не матимеш проти, Вільямсе, я забула попередити тебе,— це місіс Мірс, моя сусідка. Я розповіла їй, що ти прийдеш до нас вечеряти, що ти приїхав сюди на кілька днів зустрітися зі своїм видавцем з приводу твоєї нової книжки. І їй так закортіло побачити тебе, вона прочитала всі твої оповідання, Вільямсе, вона в захваті від твоєї творчості. Місіс Мірс — це містер Вільямс.
Гостя кивнула головою.
— Я сама хотіла стати письменницею,— сказала вона.— Зараз я працюю над книжкою.
Жінки сіли. Вільямс відчув, як губи його склалися в посмішку, ніби відділену від обличчя, схожу на посмішку з тими білими восковими зубами, які діти вставляють собі в рота, щоб лякати одне одного. Потім він відчув, що та посмішка стала танути.
— Вам пощастило хоч що-небудь продати? — спитав він у місіс Мірс.
— Ні, але я не втрачаю надії,— відповіла та.— Хоч останнім часом мої справи дещо й ускладнились.
— Розумієш,— подалась уперед Хелін,— її син помер лише два тижні тому.
— Глибоко співчуваю вам,— пробурмотів Вільямс.
— Ні, ні, все гаразд. Тепер йому вже краще. Бідолашний хлопчик, йому було майже стільки, скільки й вам, лише тридцять років.
— Що з ним трапилось? — машинально запитав Вільямс.
— Він був дуже повний, бідолашний хлопчик, важив двісті вісімдесят фунтів, і товариші весь час кепкували з нього. Він хотів стати художником, але тільки один раз йому пощастило продати кілька картин. Люди глузували з нього, і то-
му він сів на дієту. Коли він помер на початку цього місяця, він важив усього дев'яносто три фунти.
— О боже! — вихопилось у Вільямса.— Який жах!
— Він сидів на дієті, він суворо дотримувався її, хоч би що я йому казала. Замкнувся в своїй кімнаті, витримав дієту і скинув усю вагу, скинув так, що на похороні ніхто його не впізнавав. Думаю, в останні дні він був дуже щасливий, почував себе, так би мовити, переможцем, бідолашний хлопчик.
Вільямс допив свій мартіні до дна. Гнітюче почуття, що зростало в ньому день у день, зімкнулося над головою. Він відчув, ніби падає кудись крізь глибоку товщу чорної води. Минулого тижня він працював забагато, бачив забагато, жив надто напружено, розмовляв з надто багатьма людьми. Він сподівався, що сьогодні ввечері відпочине і заспокоїться, але тепер...
— Боже, який ви вродливий чоловік! — мовила місіс Мірс.— Чому ти не сказала мені, що він такий красень, Хелін? — з докором звернулася вона до подруги.
— Я думала, ти знаєш,— відповіла та.
— О, в житті ви набагато гарніший, ніж на фотографіях, набагато гарніший. А знаєте,— сказала місіс Мірс,— десь із тиждень, коли Річард сидів на своїй дієті, він виглядав майже так само, як ви. Принаймні один тиждень, я в цьому певна.
Учора, продовжив свій внутрішній монолог Вільямс, він утік до кінотеатру хроніки, щоб трохи перепочити від без конечних зустрічей у редакціях журналів і газет та на радіо. На екрані він побачив чоловіка, що наготувався стрибати з мосту імені Джорджа Вашингтона. Поліції пощастило умовити його злізти вниз. А в іншому місті інший чоловік вибрався на карниз готелю, а люди внизу заохочували його стрибати. Вільямс не міг більше дивитись на це і вийшов надвір. Коли в очі йому вдарило сонячне світло, все знову стало дуже буденним, звичним, як буває завжди, коли після сновидінь ти раптово повертаєшся у світ реальності.
— О, ви таки дуже вродливий чоловік,— повторила місіс Мірс.
— До речі,— сказала Хелін,— наш син Том тут, із нами.
Ну звичайно, Том. Вільямс бачив його один раз, багато років тому. Том зайшов тоді з вулиці, і вони встигли поговорити. То був кмітливий хлопчик, із жвавим розумом, вихований і начитаний. Син, яким можна пишатися,— таким був Том.
— Нині йому сімнадцять,— сказала Хелін.— Він зараз у своїй кімнаті, хочеш, я приведу його? Розумієш, з ним сталася невелика прикрість. Він хороший хлопець. Ми дали йому все. Але він зв'язався з якоюсь бандою з Вашінгтон-сквер, з компанією хуліганів. Вони пограбували магазин, і Тома спіймали. Це було два місяці тому. Ми так хвилювались, о боже, ми так тривожились, але, думаю, все влаштується. Том добрий хлопчик, ти ж його знаєш, правда, Вільямсе?
Вона знову наповнила його склянку.
— Чудовий хлопчик,— погодився Вільямс і приклався до нової порції мартіні.
— Ти ж знаєш, які вони, діти. А в такому місті, як це, чим їм, скажи, зайнятися?
— Я бачив вулиці, де вони можуть гратись і розважатися.
— Таж вони просто жахливі! І ми тут нічого не можемо вдіяти. Правда, я тебе зараз здивую, Вільямсе. Знаєш, ми купуємо ділянку в сільській місцевості. Стільки років ми прожили в цьому місті, а тепер їдемо звідси. Пол кидає телебачення, авжеж, кидає назавжди, ти собі уявляєш? І хоче стати письменником, як і ти, Вільямсе, і ми будемо жити в Коннектікуті, там є чудова місцинка, ми дамо Полу справжній шанс, дамо йому змогу писати, адже він має хист, правда, Вільямсе? Тобі не здається, що з нього буде просто чудовий письменник?