— Свят! Свят! Свят! — хрестився і шепотів молитву.
Нараз Фалдовський підняв другу повіку.
— Ксавере! — гукнув, — а де я?
Дворецький зірвався на рівні ноги, скочив і припав до панської руки. "Маленький припадочок, ясновельможний добродію мій, пан у двобою ранені".
— У двобою? З ким?
— З Босаковським.
— Шляхтич?
— Так.
— То добре, — а помовчавши хвилину, насилу проговорив: "Твердої... руки... чоловік".
І знову замовк, лиш устами ворушив, буцім щось казати хотів, та не міг, бо сили не було. У грудях йому ніби хтось пилою різав, клекотіло.
Нараз: "Лука де?"
— На замочку остався, — відповів солодко старий слуга.
— Живий?
Дворецький мовчав.
— Живий? — повторив питання Фалдовський.
— Не знаю.
Стрепенувся Фалдовський: "Ніколи не знаєте того, що треба, шельми!" — і, виснажений таким довгим реченням, задеревів.
Якийсь пес приволікся з села й несміливо зазирав крізь двері. Дворецький тупав на його ногою, пес то ховався, то знов голову всував у двері: "Підеш!"
— Лиши! — вистогнав Фалдовський. — Він по моє стерво прийшов... Ще... час.
Дворецький руки заломив: "Щось також пан скажуть. Бог ласкав. Пан видужають. Панові вже краще. Сон поміг".
— Брешеш! — прохрипів Фалдовський. — Не видужаю, знаю, — і грізно подивився на старого слугу.
Вітер дверима хитав, скрипіли.
— Замкни їх.
Дворецький замкнув.
— Ходи тут.
Дворецький підійшов.
— Ближче.
Дворецький ухо майже до уст панові притулив.
Фалдовський насилу викидав з уст відірвані й пошматовані слова: "Нечаєву... я... казав пірвати... На Катерину теж... наставлені сітки... Юрась невдаха... Все Хмелеве кодло мусить пропасти, мусить!.. Чув?"
Дворецький перестрашено дивився у нелюдське страшне обличчя. Старий слуга знав багато гріхів свого пана. Але про його ненависть до Хмельницьких він забув. Чаплинський Фалдовського дядько, Степова Олена і таке інше.., події недавно минулих днів стали виринати з пітьми забуття і в’язатися логічно. Так, так. Фалдовський пересиджував у Чаплинського. Гуляли разом, бенкетували і робили бенкети, аж цілий Чигирин гудів. А потім небіж дядькові помагав добувати прекрасну Олену, вкупі на Суботів напали, Фалдовський на Хмеля засідав у степу. А коли Хмель таки на своїм поставив, довелося утікати. І Фалдовський став ворогом смертельним усіх Хмельницьких на світі... Гак, так... І не лиш їх, а й усього, що в’язалося з ними: Гетьманщини, козаків, булави. З усіма ворогами України накладав, щоб лиш їй вільною не бути. А нині?..
І дворецький тільки раменами здвигнув... Ось до чого ненависть доводить. Добро родиться з любові.
— Бог ласкав, Бог ласкав, — шамкав беззубими устами.
Фалдовський кілька разів хотів щось казати, та не міг віддиху зловити. У грудях, як у казані, гаркотіло. Дворецький знову закропив його водою.
— На замочку... дванадцять кроків від дуплавого дуба — копай! Там гроші є... Тетері даш... Най не щадить... Все Хмелеве кодло пропасти мусить... і Гетьманщина, і козацтво... все.
Ще щось брався казати, але дворецький не міг догадатися що. Він безрадно став шептати молитву: "Богородице Діво..."
Нараз мов батогом цвякнуло: "Присяг-ни!"
Дворецький стрепенувся. Скільки ненависті, скільки бажання помсти було в тім однім слові!
Відсунувся і з острахом дивився у страшні очі свого пана.
А цей останками сил припіднявся і вхопив його за горло: "Присягни, що мою волю сповниш". Дворецькому в голові зашуміло. Млин, повінь, битва...
Він стільки літ служив своєму панові вірно і слухняно, як пес. Аж нині, нараз, коли цей пан конає, він має йому сказати "ні?" Але ж бо й "так" вимовити важко, неможливо. Пригадалася Маруся Богатьківна, тиха, добра Олена Нечаєва і безталанна Катерина Виговська, — як же тут присягнути, що він на їх згубу піде?.. Неможливо!
Мовчав. Лиш уста йому із заворушення тряслися.
— При-сяг-ни! — повторив Фалдовський і покаліченою рукою впився у горлянку свого вірного слуги.
— Пане мій, добродію ласкавий, зрозумійте мене, простіть, я не можу, — насилу вимовив дворецький.
— Не можеш? — верескнув Фалдовський, очі йому вискочили з лоба, уста викривилися, з рота потекла кров.
— Не можеш?! — і хотів замахнутися рукою. Але рука, як відрубана гілляка, захиталася і впала безсило. Ще кілька судорогів пошматованого тіла, ще той скрегіт у грудях, ніби хтось підрізував пилою останній корінь життя, і Фалдовський повалився горілиць.
— Амінь, — промовив дворецький, закрив покійному очі, руки склав на хрест і важко зітхнув.
— Скінчилося...
24
Два дні просидів Босаковський із своїми людьми у слобідці. Слобідка однодушно за ним заявилася. Сприяла Виговському і з пошаною та вдячністю ставилася до Нечаїхи й до цілого роду незабутнього гетьмана Богдана. Фалдовського навіть ніхто не згадав добрим словом ні у слобідці, ні в околичних селах. Навпаки — не один дякував Богові, що нема вже в живих цього лиходія. Залив він добре людям гарячого сала за шкіру. Ніхто не був ні дня, ні години певний, а тепер свобідніше дихнуть. Заспокоївся народ.
Босаковського і його товаришів щирим серцем гостили. Кожен рад був помогти йому чим міг. Харчів та питва назносили такого, що й на цілий віз не забрав би. А другого воза треба б було на овес для коней. Та найцінніша поміч це були оці молоді й здорові хлопці, що напрошувалися до Босаковського, щоб їх до свого загону забрав, бо це вже був не гурток відважних одчайдухів, а добре озброєний загін бойовиків за справу, вагу якої вони розуміли. "Постоїмо, постоїмо, — казали, — за чесне й справедливе діло!" І з очей їм видно було, що постоять.
Зі старими дядьками нараджувався Босаковський, як і куди йому пробиратися, щоби полковницю Нечаїху безпечно провезти до Чигирина, чи до Суботова, бо поки-що він ще й сам не знав, де вона має своїх шукати. Слобідка послала кількох бувалих людей на звіди. Вернулися з добрими вістями. Намітили шлях і переговорили з селами, крізь які цей шлях пролягав, щоб Босаковського ніде не спиняли. Скрізь обіцяли йому допомогу.
Нечаїха в це діло не встрявала. Так і знати було, що вона цілим серцем і всіма думками в Бихові, біля мужа витала. З ним на валах обороняла город перед чужою навалою, з ним перемогти або згинути хотіла, а якщо в Бихів годі їй пробратися, то чи Суботів, чи Чигирин, було для неї байдуже.