Що ж до самого Зновобрать, то слід з усією рішучістю підкреслити: що довше перебував він на високім посту, то більше ставало в нього обов'язків, бо жодного з попередніх він не забував, а всі нові сприймав як веління часу, таким чином мовби досягаючи того, що не вдалося зробити навіть гетевському Фаусту, стаючи понад всемогутнім часом. Чи показав це автор? На жаль, він тільки розводить руками.
Не буде в романі й зображення найвищого переокивання в оюит-ті діда Утюжка. Подвиги його описані досить розлого, але про найсуттєвіше змовчано. Мовляв, немає відповідного документа. А хіба свідчення самого діда Утюжка — не документ? Дід же розповідав найдовіренішим і найвтаемниченішим, що після його подвигів і після визволення села від мерзенних окупантів покликано його кожен знає куди. їхав він чи й не їхав, а прибув туди і дивився на святині, забувши й про мороз, і про те, що надворі ніч. Аж тут, коли дід ішов попід самою історичною стіною, в тій стіні де не візьмись залізні дверцята — рип! — із них — сам Верховний. У шинелі, в картузі, люлечка під вусами, очі примружені, як і в усіх степовиків, хоч і відомо ж: чоловік гірський. Дід Утюжок хоч в арміях і не служив, але вдарив закаблуками, руку до шапки:
— Здравія желаю, товаришу Верховний!
А Верховний підійшов ще ближче, люлечкою пхакнув, придивився, питав:
— Товариш Утюжок?
— Так точно, товаришу Верховний!
— Чував, чував про ваші подвиги, товаришу Утюжок. Од лиця слуоісби висловлюю вам подяку!
— Служу Радянському Союзу!
Виходить, подяка від самого Верховного? Така, як ото в усіх фронтовиків, що попривозили подяки в цілої Європи й тримали за божницями або за портретами революційних діячів. Тож-бо й воно, що в діда Утюжка подяка ніби й була, а документа ніякого не було.
— Писані та дрюковані подяки в мільйона, щитай,— казав дід Утюжок,— а словесна в мене одного! Ось і візьми, в кого воно сильніше!
Логіка в цьому якась є, але автор побоявся стати на позицію діда Утюжка, свідомо наражаючись на ймовірне звинувачення в тому, що не до кінця повірив у своїх героїв.
6 в романі й однобокість. Самусі показані тільки богами техніки, а про те, як Іван Іванович Самусь-Несвіжий навчився колись їздити па велосипеді, а злазити не вмів і щоразу падав куди попало,— ні слова.
Про старого Щуся написано, нібито помер, горюючи за витолоченою кукурудзою, з чого може виникнути припущення, ніби він приймав близько до серця тільки рослинний світ, а до тваринного був байдужий. А це неправда. Бо перед смертю старий попросив у сина-лісника, щоб той приніс свіженьких карасиків. Щусь-ліс-ншг поставив ятери, потрусив їх удосвіта і вранці й привіз батькові півсапетки золотистих карасів, притрушених свіжою травою. Коли карасів висипали в тазок з водою, вони ожили й ліниво забрьохали хвостами. Старий Щусь подивився па рибу, очі йому засльозилися, він махнув рукою й тихо сказав:
— Хай собі плавають. Однеси їх, сину, в копанку.
Про Щуся-лісника теж може скластися хибне уявлення, ніби він
займався селекцією лошат, телят і цуценят, виводячи тільки рябих,
з метою матеріальної налсиви. Насправді завжди дбав також
і про науку, свідченням чого можуть бути його намагання вивести в своєму лісництві голубих оленів після того, як він почув, що по всій Україні в театрах іде п'єса Олекси Коломійця "Голубі олені". Щоправда, успіхів Щусь тут не досягнув ніяких, але, як чоловік добрий, він від щирого серця радіє успіхам Олекси Коломійця.
А що таке "Левине серце"? Невже отой англійський король, що вісімсот літ тому ходив у хрестовий похід? Носили його чорти по всій Європі. Але ж у наші степи не занесли? Ні! Тоді до чого воно й навіщо? Аби лиш подратувати Г ришу Девенця або поселити в його серці тугу? Поки на механізаторському стані комбайнери їдять вареники з вишнями й медом, Гриша, мовляв, забуває й про вареники, й про мед, бо ввижаються йому високі замки, вершники на баских конях, прапорці на високих древках, мисливські пси, вродливі дівчата, їхній сміх, біле, червоне, сине, золоте.
А Самусь тим часом запихається варениками, витирав губи, регоче. Які дівчата? Які прапорці? Ніяких мрій! Ніяких вигадок — і все правильно/
Самусь дуже нагадує романістів: що гірші їхні романи, то вдоволеніші вони собою. Але ця книжка не про Самуся, хоч починається з його иіені. Тут багато людей, а хто з них дорожчий авторові? Хто зна, хто зна...
Колись історія розлунювалася іменами, тепер у цій землі імена лунають, як історія. Тож іди, моя книжко, до цих людей!
Самусеві вже давно треба було набити морду. Він заслуговував цього акту покарання, заробив його чесно й недвозначно, по могла порятувати його слава, не могли б захистити й усі ті, хто жив за Самусевою славою, як за високою греблею; досі рятувало Самуся від справедливої кари тільки те, що світ наповнений нерішучими людьми, а Світлоярськ, де відбувалися ці події, належав, як і всі інші населені пункти нашої республіки, до широкого світу і, здається, ні в чому не становив ні збочень, ні відхилень, ні винятків.
Щиро кажучи, автор потрапляє тут у досить двозначну ситуацію. З одного боку, він і сам, всупереч своєму вихованню і поглядам па життя, пороконаний, що Самусеві справді треба було давно вже набити морду (ах, який усе ж таки не парламентський зворот!). З другого ж боку, він не може вииравдатп наміру тих, хто наважився побити передовика колгоспного виробництва. Ні виправдати одних, пі співчувати іншому? А що ж може автор?
Притиснутий потребою, віп змушений розповісти все докладно й правдиво, намагаючись пояснити те, що вимагає пояснень, і не нокладаючись у цьому на самих світлоярівців, у способі мовлення яких слова іноді мають набагато менше значення, ніж так званий підтекст, простіше кажучи — змовчування або, як учить нас один шановний академік, пауза, а остання, залежно від того, хто мовчить, буває індивідуальна (коли мовчить один) або колективна (цо коли мовчить цілий натовп, як, наприклад, у фіналі пушкінської трагедії "Борис Годунов"),
Коли б хтось сторонній спробував розпитувати світлоярівців, за віщо саме Самусеві треба було... гм, гм, то йому відповіли б дуже просто: "Так вредний же ж!" Решта — в підтексті, який і треба буде розкрити авторові цієї розповіді.