ВИХІД VII
Шкандибиха, Лимериха і Карпо увіходять, за ними дівчата.
Шкандибиха (до сина). Ти подумай-таки своєю дурною головою! на цілий день піти! Кинути домівку, худобу… на кого? На наймитів, що за ними і очей не спускай — дивись? На мене, стару, що ледве ноги волочу?.. І куди знявся? куди пішов? — Старців напувати!
Карпо. Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох стінах сидіти і світа білого не бачити?
Шкандибиха. Хіба я тобі бороню ходити? Хіба я тебе держу на прив’язі? Уже ж, здається, можна за такий час і находитися, і нагулятися; можна і про домівку згадати? А він як пішов, як скрився очима й плечима, та забув про все на світі! А куди пішов? де швендяє?.. Нема того, щоб піти та чесно, та поважно погуляти, як подоба Синові старого Шкандиби, а не як волоцюзі якому!.. Що люди скажуть? Що вони тільки подумають? — Син Шкандиби гуляє з старою Лимерихою, п’яницею непросипною, що прогуляла всю свою худобу, все своє добро!.. Боже мій, боже! як йому на тому світі лежатиметься? та його і кісточки під землею зворухнуться!.. Що якби він устав та подивився на свого сина, глянув на його, — од нестямки б знову умер!
Лимериха.
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
Карпо. Та годі вам, мамо. Он люди дивляться та сміються.
Шкандибиха. Що мені твої люди? Плювати я хотіла на твоїх людей! Тьфу! тьфу! тьфу! Трястя їм у пуп! Що вони мені таке? Ти тільки й дивишся на людей, тільки й слухаєш їх; а що мати каже — не чуєш… оглух!
Лимериха (танцює і приспівує).
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю…
Гоп-гоп! гоп-гоп!
Карпе, Карпе! дуля твоїй матері з мотузкою! Чому ти не граєш? (До Шкандибихи). Свахо, свахо! Нумо потанцюємо, свашечко!
Ой, гоп, гоп, гоп!
Шкандибиха. Геть к бісу, п’янице! Хай тому руба язик у роті стане, хто мене назове твоєю свахою!
Наталя (усміхаючись). Василю! Подивися-бо, подивися…
Василь (понуро). Не смійся, Наталю, не смійся… Гляди, лишень, щоб сі гулянки на твоїй голові не окошилися.
Наталя. Чого на моїй голові?
Василь. Он, бач, сваха… зять…
Наталя (махнувши рукою). Хай собі балакають… Потурай їм!
Василь. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!
Наталя (з серцем). Щоб я за Шкандибенка пішла? Щоб я за ним була? Та скоріше ніж обкипить кров’ю у моїм серці, ніж я за ним буду!
1 дівчина (углядівши Наталю, біжить до неї). Наталко! Наталко! Тебе мати питала… Увесь ліс сходила шукаючи.
Наталя. Нащо я їй здалася?
2 дівчина. Їй-богу, шукала… Ми тут гуляли; до нас наскіпалася: де та й де мою дочку діли?
Лимериха (до Шкандибихи).
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
Шкандибиха (турнувши). Геть, п’янице, волоцюго!
Наталя (забачивши, що Шкандибиха турнула її матір, мерщій побігла до неї). Мамо! ходімо додому.
Лимериха. Наталочко, моя дочко! Де ж се ти була — забарилася? Я ж тебе давно шукаю, моя голубонько! (Обніма її).
Наталя. Ходімо додому, мамо!
Лимериха. Чого додому? Що ми там забули? Погуляймо, дочко, на радощах… Я ось тобі жениха знайшла, хорошого та багатого… Де ж той у гаспида жених дівся? Карпе! Карпе!
Шкандибиха (до сина). Так, бач, чого ти, сучий сину, стару гаргару напуваєш? Дочку її сватаєш? Ні, не буде сього! не буде!.. Умру — не попущу! Хіба тобі таку жінку треба? На батьківську худобу злидні накидаєш? п’яниць та волоцюг напустити маєш? Ні, не буде сього!
Наталя (образливо до Шкандибихи). Тітко! нічого нас злиднями дорікати. Хоч злидні, та свої! На чуже не зіхаємо, чужого не заїдаємо і на ваше добро не ремствуємо! От і знайте! Ходімо, мамо. (Узявши матір під руку, виходить з нею).
Шкандибиха (услід їй). Чи бач? погань? Ще й воно бришкає! Материне молоко коло губів не обсохло, а скаче, як зінське щеня, угору! (Зривається іти, до сина). Іди мені зараз, пришелепуватий, додому!
Карпо (дивиться поперемінно то на Наталю, що так гордо пішла, то боязко на свою матір; чуха потилицю). А-а, господи!
Виходить за матір’ю.
1 дівчина (регоче). От тобі посватали та й розсватали!
3 дівчина. А Наталя? от козир-дівка! А що, може, не одрубала? Так їй, старій відьмі, і треба! Вона дума, як багачка, то так за її сина усі і учепляться. Куди ж пак яка цяця її син! Давно в його не ставало клепки в голові, а тепер і останні розгубе!
2 дівчина. Усі пішли, ходімо і ми додому. (Виходить, за нею — другі).
Василь (сам собі). Отаке бачили? Отаке чули?.. Підкидай ще дров у огнище, прикладай огню до печеного!.. Василю! весело тобі? Там — людська неправда твоє серце пиляє та точить; а тут ще новина — Шкандибенко розставляє тенета на Наталю… І мати — туди… Багатий, бач, зять буде; буде на що жінку содержати, тещу напувати… А ти що таке? Приймак безродний, з голими руками! червиві злидні з голодним ротом! Нащо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх — достатки!.. А де зони взялися? як вони взялися? Чесною працею добуті? мозолячи руки, їх добували?.. Всі ще й досі не забули, як колись старий Шкандиба шахрав, добуваючи свої достатки; скільки людей по миру пустив та на той світ загнав, ганяючись за чужим добром!.. Усі добре знають, як Шкандибиха ще й тепер, даючи гроші під заставу, одхоплює нивку по нивці від бідноти, що не спроможеться у строк позички віддати… Та що? Даремно розказувати! Аби було багатство, аби достаток — то буде і щастя, служитиме й доля!.. Якого ж ти добра хотів знайти між сими божевільними? Про яке щастя гадав своєю дурною головою? Тьфу! (Плює і швидко виходе).
Заслона пaдa
СПРАВА ДРУГА
У хаті Кнура. На задній стіні посередині двері надвір; на праву руч у кутку піч, на ліву — вікно; біля вікна стоїть стіл, далі — лава.
ВИХІД І
Маруся сидить на лаві біля столу, шиє.
Маруся (сама собі). Та й надолужило мені оце шитво, боже! І нащо я його шию, кому вишиваю? (Задумується). Ох, важко як!.. Чого се мені так важко? Коло серця — мов гадина в’ється, а на душі — наче пугач стогне… Все мені з думки не сходить те чудне Шкандибенкове сватання… Його мати й слухати про те не хоче; її мати — з дорогою душею Наталю б віддала; а Наталя — Василя кохає… От і розбери, розплутай сю плутанину, що наплутало життя!.. Хоч воно і те сказати: чим Шкандибенко не під пару Наталі?.. Дука, багатир… і вона у розкошах зросла, у достатках викохалася… То тепер вони зубожіли, а колись про Лимареві достатки слава на все містечко стояла… Що в Шкандибенка мати сердита? Та хіба ж Наталі з нею жити? А Карпо її так кохає, не дав би в образу матері… Ніт же! запав їй у око той Василь… А Василь що? — приймак! У Василя що є? — нічого… І в його нічого, і в неї — нічого… Що ж воно буде?.. Ні, не підстать Наталя Василеві: її краса пишна, її врода красна змарніє у злиднях та недостачах, у тяжкій нагальній роботі… І Василеві не такої жінки треба. Йому треба жінки хоч некрасивої, та щоб було що за нею; щоб було об віщо руки зачепити, на ноги стати… От якої йому жінки треба!.. І я не знаю, куди його очі дивляться, що нічого не бачать… Батько його добре знає, мати ще змалку пестила та тішила, я його — як сестра, поважаю… Одно тільки слово скажи він батькові і… були б ми до віку вічного щасливі!.. Та що се я, дурна, вигадала? Оце так! Дівчина сама парубка сватає! От сором так сором!.. Добре, що ніхто не чує, не баче; а то б сказали: отто дівка! (Задумується). Ні, краще не думати, щоб не було того, що з Наталею, котра не знає, де себе діти, що з собою поробити… Краще шити. (Береться за шитво і стиха заводе пісню).