Вони все ще вдавали з себе живих людей. Вони щосили хапались за будь-яку реальність. "Знаєте, я такий-то, — казали вони, — я з такого-то міста… приятель такого-то… ви знайомі з таким-то?"
І вони розповідали вам про якого-небудь приятеля, або про якесь там зобов’язання, чи про якусь помилку, чи будь-яку іншу історію, що могла б їх бодай з чим-небудь зв’язати. Але вони кинули батьківщину, і нічого в їхній минувшині вже не правило їм за той зв’язок. Ця минувшина була ще геть теплою, геть свіжою, геть живою, яким бував на перших порах любовний спогад. Ніжні листи складено до стосу, до них додається кілька сувенірів. Усе старанно перев’язується. І спершу така реліквія вкидає в журну розчуленість. Але ось приходить білявка з блакитними очима, і реліквія помирає. Бо й приятель, і оборудка, і рідне місто, і спогади про отчий дім блякнуть, коли вони вже не правлять за що-небудь.
Емігранти це розуміли. Подібно до Ліссабона, що грався в гаразд, вони гралися в переконання, що невдовзі повернуться. Яка солодка неприсутність блудного сина! Це не справдешня відсутність, оскільки десь є отчий дім. Чи відлучилися ви до суміжного покою, чи на іншу півкулю землі — різниця не істотна. Іноді присутність приятеля, що з ним вас розлучено, може бути відчутніша, ніж його реальна присутність. Така реальність молитви. Ніколи я не любив так палко свого дому, як у Сахарі. Ніколи женихи не були ближчі до своїх наречених, ніж бретонські матроси XVI сторіччя, що об’їздили мис Горн і витрачали молоду силу на переборювання супрутніх вітрів. Тільки відчаливши від рідного берега, вони вже вертались додому. Напинаючи натрудженими руками вітрила, вони вже лагодились до плавби назад. Найкоротша путь від якогось порту Бретані до дому нареченої пролягала через мис Горн. Але мої емігранти уявлялись мені бретонськими матросами, що в них забрано суджених. Жодна бретонська наречена не запалювала для них на підвіконні убогого каганця. Вони не були блудні сини. Вони були бездомні блудні сини, що їм нема де вернутися. Для них почалося справжнє блукання, блукання поза самих себе.
Як народитись заново? Як перемотати в собі важкий клубок спогадів? Цей примарний корабель, буцімто чистилище, наладовано ще не народженими душами. Справді живими, живими настільки, що хотілося їх торкнутись рукою, здавались лиш ті, котрі становили невід’ємну частину корабля й, ушляхетнені правдивим ділом, розносили страви, натирали мідь, чистили черевики і з ледь уловним презирством слугували мерцям. Цю легку зневагу емігранти будили в корабельної прислуги зовсім не бідністю. Не грошей їм бракувало, а дотикальності. Вони більше не були людьми з такого-то будинку, зв’язані приязню з таким-то, вони не мали таких-то зобов’язань. Усе це вони намагались удавати, але все це було фальшиве. Вони нікому не були потрібні, ніхто б не погукав їх на поміч. Яке чудо — телеграма, що перевертає вам душу, піднімає вас уночі з постелі і змушує летіти на вокзал: "Приїзди! Ти мені потрібний!" Легко знайти приятелів, ладних нам допомогти. Важко заслужити друзів, що потребують нашої допомоги. Мої привиди ні в кому не будили ані ненависті, ані ревнощів, ніхто не прагнув їхньої приязні. Ніхто не любив їх єдиною справжньою любов’ю. Я думав: не встигнуть вони ступити па берег, як їх запрошуватимуть на коктейлі, висловлюватимуть співчуття, вряджаючи на їхню честь бенкети. Але хто стане лізти в їхні двері з вимогою, щоб його пустили: "Відчини! Це я!" Треба привчити немовля до грудей, щоб воно саме почало тягтися до них. І треба довго ростити приятеля, щоб він колись заявив права на твою приязнь. Треба, щоб не одне покоління витратилося з грошей задля підтримки старого зруйнованого замка, — і лиш тоді ти навчишся любити його.
II
І от я думав: "Найважливіше, щоб десь існувало й далі все те, чим ти жив. І звичаї. І родинні свята. І дім, що зберігає спогади. Найважливіше — жити для повернення…" Крихкість далеких полюсів, що від їхнього притягання я залежав, загрожувала самій моїй істоті. Я ризикував пізнати справдешню пустелю і починав розуміти таємницю, що давно непокоїла мене.
Я прожив три роки в Сахарі. І так само, як багато інших, я марив її магією. Всякий, хто одного разу побував у Сахарі, де ви буцімто відрізані від цілого світу, оплакує дні, у пустелі проведені, як найщасливіші в житті. Але слова "ностальгія піску, ностальгія самотності, ностальгія простору" — літературні штампи і нічого не пояснюють. І ось лише тепер, на пароплаві, напхом напханому метушливими пасажирами, я, здається, зрозумів, що таке пустеля.
Звісно, Сахара, скільки сягає око, — лиш одноманітність піску або, точніше — оскільки дюни в пустелі нечасті, — безмежжя кам’янистої ріні. В пустелі людину занурено в саму першооснову нудьги. Але незримі божества створюють круг неї невидиму мережу напрямків, схилів і знаків — її потаємну й живу мускулатуру. І одноманітність де й поділася. Все улягає силовим лініям. І навіть одна тиша не схожа там на іншу тишу.
Буває тиша миру, коли племена не ворогують і коли в вечірній прохолоді ти ніби причалив, згорнувши вітрила, до тихої гавані. Буває тиша полудня, коли під сонцем завмирає життя душі й тіла. Буває оманлива тиша, коли схоплюється сіверко і поява комах, мов квітковий пилок підхоплених з глибинних оаз, звістує самум зі сходу. Буває тиша змови, коли стає відомо, що далеке плем’я щось замишляє. Буває тиша таємниці, коли араби провадять поміж себе свої незбагненні перемови. Буває напружена тиша, коли запізнюється вісник. Тривожна тиша, коли дослухаєшся вночі, затамувавши подих. І буває смутна тиша, коли згадуєш рідних тобі людей.
Все притягується до полюсів. Кожна зірка вказує правдивий напрямок. І всі вони — зірки волхвів. І кожна з них провадить до свого бога. Одна вказує дорогу до якогось далекого джерела, що до нього важко дістатися. І віддаль, що відокремлює вас од того джерела, давить, як фортечний мур. Інша провадить до вичерпаного джерела. І сама зірка здається висхлою. І простір межи ними й висхлим джерелом не має ні кінця, ні початку. А ось та зірка править за проводиря до невідомої оази, що про неї нам співали кочовики, але приступ до неї заступають непокірні племена. І піски, що відділяють нас від тої оази, здаються моріжком із чарівної казки. А ще одна зірка вказує нам дорогу до білого південного міста, вабливого, як овоч, що в нього хочеться втопити зуби. І є зірка морів.