Неспокійно було навколо Мрина і восени тридцять другого року, про що свідчать документи ДПУ, а я, Володимир Шинкарук, вписую з них до Книги днів. Начальник Мринської обласної робітничо-селянської міліції повідомляв до вищих інстанцій про надзвичайні випадки, що сталися в останні дні: дев'ятого вересня на ділянці будівництва дороги до Листвена забрано коней, а одинадцятого вересня група невідомих напала на їздових, що вертали із хлібоздачі. Тієї ж ночі група невідомих обстріляла поблизу села Пльохова бригаду колгоспних активістів, що вертали з розкуркулення хуторян. У ніч проти тринадцятого вересня у селі Хмільниці пограбовано кооперативний магазин, сліди вели у бік лісів навколо Чортового болота, де гуртувалися лісовики. У селі Будищі повісився одноосібник — після чергового нальоту "червоної мітли". Втім, неспокійно було у всьому Краї, — допустивши, як було визнано пізніше, "перегиби" у колективізації, тобто віднявши у січні — лютому тридцять другого року від селян зерно, влада викликала відчайний опір народу. За дев'ять місяців року, тобто до початку нової хлібоздачі, у Краї було відмічено, за повідомленням державно-політичного управління, понад сімдесят випадків так званої "волинки", що в ній брало участь близько шести тисяч селян, найчастіше — жінок, які протестували супроти насильницького відбирання у них корів на м'ясозаготівлю, вимагали хліба. Люди розбирали колгоспне (своє!) майно, знищували кабальні колгоспні документи, били активістів. У селі Коршаки жінки тримали владу у своїх руках декілька днів…
А ось що свідчать документи про здачу хліба у сусідніх із Пакулем Крутьках, і я вписую їх до Книги днів. Ще п'ятнадцятого серпня тридцять другого року до двору шістдесятирічного Луки Ошалика під'їхала бригада заготівельників. Дід вийшов з ціпом, ударив по коняці гостей непроханих, закричав на всю вулицю: "Добрі люди, рятуйте!" Збіглися сусіди, багато людей, головним чином — жінки. Тридцятирічна сусідка Луки Марія Полуян і собі закричала: "Чого стоїте? Рятуйте! Пограбують Ошалика — тоді візьмуться за вас!" На її поклик першими відгукнулися брати Лисюки. Один ухопив вила, інший — сокиру. Вони стали попереду натовпу. Бригада заготівельників відступила. Голова сільської Ради усіляко умовляв людей покоритися неминучому, але вони стояли на своєму. Наступного дня бригада узялася до справи рішучіше. Заготівельники уже і снопи на вози поклали, коли знову зібралися люди, декілька десятків; попереду, як і учора, — Марія та брати Лисюки. Люди перекидали підводи, заготівельників гнали геть. Зачинщиків, звісно, арештували, міліція вже готова була. Один із братів Лисюків утік, кудись виїхав. Інших судили, але винними себе вони не визнали. Дев'ятнадцятого грудня того ж року виїзна сесія обласного суду винесла вирок: Ошалику — розстріл із конфіскацією майна, Марії — шість років таборів, Лаврику Лисюку — чотири роки таборів і три роки висилки. Самі ж Крутьки, як село, що мало "командний вплив на інші села", занесли на Чорну дошку, розкуркулили ще сімдесят господарств, десятки людей виселили на Північ. Розкуркулені казали так: "Наші господарства знищені холодним вогнем…"
Ні, не були наші люди баранами дурними, а все розуміли, що навколо них творилося. І я це засвідчую, опираючись на архівні документи, і хай буде записано до Книги днів на віки вічні. Ось як роз'яснював, що таке колективізація, своїм односельцям Олексій Лузан із Великої Вісі, і це залишилося у справах енкаведистських: "Колгосп — це панщина, там нема доброго господаря і не буде. Згнию під плотом, а в колгосп — не піду. Комуністи — паразити, хабарники, грабіжники, шкурники, знущаються вони з людяк". А його односелець Володимир Бубра додавав: "Совітська власть веде політику свою не від Бога, а веде її від чорта, через те комуністи — бандити. Колгосп — кабала, працюють люди день і ніч, а ходять голодні. Урожай відбирає держава, комуністи усе забирають для Росії. Україна має бути самостійною". А ось які слова учительки із Мрина Ольги Полторацької зафіксували енкаведистські папери: "Ми в Союзі не маємо ані політичної волі, ані елементарних національних прав, ми такі ж під'яремні, як Західна Україна у стані Польщі. Я ладна іти навіть на згубу, аби лише повернути Україні її законні права на вільне, цілком самостійне існування". А в селі Будище Антон Козел тридцять п'ятого року написав на могилках трьох своїх діток: "Діти, заморені голодом". Органи кваліфікували це як "антирадянську агітацію проти колективізації шляхом розповсюдження чуток про голодомор". Чекістам так і не вдалося виявити справжнього автора чи авторів листівки, розклеєної тридцять шостого року у Мрині: "Навіщо оті кати брешуть нам про стахановський рух? А для того, щоб нас піддурити і примусити по двадцять годин на добу тяжко працювати. Хліб від селян відбирають, бо Сталіну й іншим розбійникам дуже не хочеться працювать, а хочеться паразитувать. Годі проклятих дармоїдів годувати! Повставайте, люди!.." А семикласник із села Пльохова Микола Вовк, прочитавши книгу про повстання Пугачова, виготував п'ять листівок із гаслами повстанського характеру: "Долой партію! Вона є ворог трудового народу! Товариші, ви знаєте, Ідо тепер жити погано, тому готуйтеся до бою за нову владу. Долой соціалізм!" Зваживши на неповноліття, Миколу засудили до трьох років позбавлення волі у віддалених місцях Радянського Союзу. Зате жорстоко поплатився студент Мринського учительського інституту Василь Миртовий, який у тридцять шостому році не побоявся сказати: "Москва тримається за рахунок України, без неї вона б загинула. Голод тридцять другого — тридцять третього років зумисно зорганізований для того, щоб український народ зубожів до рівня російського народу. Для цього й виморили третину населення. Я сам у Харкові бачив: ловили на вулицях голодних, напихали ними цілі сараї, де мертвих присипали землею. Комуністи — шкурники, кар'єристи, між ними і фашистами немає жодної різниці, як між Сталіним та Гітлером". А в тридцять п'ятому році неустановлена органами особа у Мньові розклеїла по місту чотири листівки із закликом: "Товариші! Борітеся за самостійну Україну!"