І поїхали ми з начальниками нонишніми, мньовськими, перелицьованими із колишніх, есесерівських, начальників у вільноукраїнські, і поїхали "Волгою", і газик за нами котився, на колишнього "чорного ворона" схожий, бо весь залізом оббитий, а не брезентом, як звичайно, поїхали ми у Сіверські ліси, де я колися лісникував. І показав я яругу у глибині лісів, де капітан Агас із командою своєю п'яною здохляків, виблюнутих Змієм, добивав. Бо у нас, відколи почали той тунель попід Невклею будувать, не було так, щоб із тюрми чи з підвалів енкаведе репресованих на той світ відправляли. Спершу їх усіх у Змієву пащеку вкидали, а кого він не дожовував, того уже енкаведисти добивали у Сіверських лісах. Одної лише ночі, заїхавши у лісництво ще по дорозі до яру, капітан Агас наказав мені їхати із ним, а тоді так: побажання енкаведиста — закон. Ну, я і поїхав, хоч тремтів увесь. Бо думав, що і мене гам залишать, не випустять як свідка. А вони уже нікого і нічого не боялися, не соромилися. Дак із машини їх, бідних, виштовхували, критої брезентом, або з чорного ворона, що із Мрина капітан Агас притарабанив, примушували на морозі роздягатися до білизни, зв'язували руки за спиною і ноги та й кидали, мов колоди, обличчями униз у яму, на задубілих на морозі, присипаних сніжком мертвяків. Тоді Агас зістрибував до ями, ступав по тілах ще живих, як по колодах, і стріляв із револьвера у потилиці людям. Відтак вистрибував із ями, дійшовши до краю її, і весело вистукував хромовиками об утоптаний сніжок. Xто ще смикався у ямі, того Агасові хлопці дубовими кілками добивали. Мене занудило, я за кущі забрів, виблював. А капітан Агас на сніжку підстрибував і глузував із мене: "Що, Корній, тонка кишка із ворогами соціалізму боротися?! А хіба не так само ти у лісі вирішуєш, яке дерево спиляти, якому життя дарувать? Ми розріджуємо людський ліс, і тільки!" Усе це і багато чого іншого розказав я начальникам мньовським, перелицьованим, яни кривилися, але слухали. Дак тепер тамочки високі могили насипали, три хрести добренні, дубові укопали і поминають щороку, із попами. Але то уже без мене робилося і робиться, я тольки у газетці районній про теє начитую. Так я страху позбувся аж на вісімдесят шостому годі жисті і ношу душі своєї полегшив перед смертю. Бо до того — усю жисть свою боявся. Але й боятися людяка колись та стомлюється, як і жить. Дак коли їхали ми ще у Сіверські ліси, із начальниками перелицьованими, запитав я у старшого начальника, темляком прикинувшись, удавши, що нічого про теє не знаю: "А де ж теперечки отой Агас, що стольки кровиці у Мньові у годі тридцять сьомому пролив9 На заслуженому відпочинку, мабуть, персональну пенсію, і добрячу, отримує од нової України?" А старший начальник посміхнувся, тренований сильно, у органах вік проробивши, людяк наскрізь бачить, і мовив тольки: "Проходить Агас по справі початку тридцять восьмого року як організатор у Мрині націонал-фашистської контрреволюційної групи, класовий ворог народу. А з такими формулюваннями — шлях тоді був один і скорий: на той світ". І я не став болєй начальника того розпитувать. Бо се уже знав я од Костючка нашого, ще із воєнних часів, що Агас у туалеті кулю у рота собі пустив. Бо ми із Костючком за ту першу воєнну зиму у землянці сирій про що тольки не перегомоніли.
Костючок хоч і страхопуд був великий, як і усі ми опісля чисток сталінських, душевно травмовані, можна сказать, а — мудрагель, умів крутитися. Се ми зиму першу воєнну у землянці просиділи, на харчах ще довоєнних, запасених, а як запаси скінчилися, Костючок мій раз — і злиняв. Думав — до німців, тади чую — уже йон у партизанському з'єднанні господарством завідує. Ну, то і я познєй до нього приліпився. А опісля війни уже він — довідочку про партизанство має, уже він — у пошані. Секретарствувать йон, правда, болєй не секретарствував, молодші обійшли, обігнали, але до самої смерті на пивному заводику у Мньові директорував. Од пива, на дармовичку, таку животяру набухав, що в останні роки уже і в машину не міг залізти, на бричці, запряженій коником, їздив по містечку. Теє пиво і ударило йому у голову на першотравневому параді, на мньовському майдані. А жарища була. Йон стояв на трибуні, коло вищеньких, сонце голову напекло. Упав прямо там на трибуні і уже не підвівся. Приїхали до мене на склад, я тади ліс розподіляв, по дошки на труну приїхали. Довелося втричі дощок виписувать, зліпили труну — наче єгипетську піраміду, у книгах ото малюють, інак живіт не поміщався. Дак се Костючок і розказав мені про Агаса, у землянці лісовій, як оддячив йому батько Сталін за пролиту ним кровицю і діла його страшкі…
Історія, скажу я вам, добра курва, але трапляються у сеї підстелюшки, трав'янки, хвойди, дєвки продажної і справедливі дійства…
І вибралася колона із Мрина, покотила шляхом, обсадженим столітніми вербами, у бік Невклі. А як переїхали міст через Невклю — і розвидніло. Усе ішло за планом, складеним капітаном Агасом. Попереду — двісті кілометрів ґрунтової дороги і — Мньовський район, знову Невкля. У верхів'ї її, на межі Краю із Білорусією, і — Об'єкт номер один, де він має перш за все побувати, познайомитися, відрапортувать про зміну влади у Мньовському районному відділі енкаведе. У самий Мньов колона пробереться у сутінках. Найкраще — коли вже добре стемніє. Вповзе невидимо і нечутно, яко змія, що жалить несподівано. Караючий меч пролетарської держави. Херувим із мечем палаючим, щоб стерегти дорогу до дерева життя, залишивши відкритою дорогу до дерева смерті. "І станеться темрява на єгипетській землі, і нехай буде темрява, щоб відчули її". Так Бог богів мовив до Мойсея. І цей нарід відчує темряву — з волі Агасової. На щось краще цей хлопський народ не заслуговує. Бо він не мислить державне, він мислить в обширі своєї клуні, і тільки. Бо він не вклонився синам Авраамовим, не порадів, що вони прийшли на землю його як на свою, а гнав геть, тих же, хто не йшов геть, розвішував на вербах своїх, вздовж шляхів своїх на пострах іншим. Таке ніколи не забувається, і не забудуть образ своїх від народу хлопського сини Авраамові. А хто він, капітан Агас, як не син Авраама, якщо зірвати з нього мішуру епохи, в яку йому випало жити і діяти?