Кожному із нас, живущих, пам'ятать належиться: опісля нас прийдуть на землю цю люди, які наше життя по роках, місяцях, тижнях і днях переберуть, як по кісточках, і власним судом нас жорстоко судитимуть. Праведний той суд людський чи ні — то уже річ інша, у кожного нового покоління — свої уявлення про справедливість. І ніяк ми, з того світу, не вплинемо уже на суддів своїх і прокурорів, а єдиним адвокатом буде на тім суді — життя наше. Так думаю я, Володимир Шкварчук, що дослідив уже сотні справ у архівах обласного Комітету Державної Безпеки, тепер — Державної Безпеки України, у яких ідеться про арешти восени тридцять сьомого року у Краї. Тисячі доль крізь душу свою процідив я і. якщо душа моя ще жива, не змертвіла від наруги над людьми, від горя людського, від підлості людської, завдячую тим лише вірі своїй, що таке вже не повториться, ніде і ніколи. Хоч тверезий мій розум твердить: БУЛО І БУДЕ. Бо, на жаль, і зло, як добро, — вічне. Не у нас буде, то — десь. А найшвидше-таки — у нас. Бо усе це — у природі людській, у людині, сотвореній, певно, не самим Богом, а в співавторстві із дияволом, як про те нашіптують давні народні легенди про сотворіння світу. Правду казав сліпий Матвій, лірник, прозваний Криласом, як свідчать сучасники його: ми, люди, самі творимо зло у світі, а не хтось його задля нас придумує, і Гітлер та Сталін — лише згустки зла, що таїться у глибинах душ наших. Втім, і це нічого не висвітлює у тій веремії кривавій, що тоді творилася. Нема виправдання усім отим агасам, які мали необмежену владу над людьми і творили зло. Нема виправдання і таким, як мій рідний батько Григорій Костюк, який допомагав Агасові точити кровицю з людей, хай зі страху допомагав, але — що було, те було. Якщо ж щиро, то по-справжньому цікавило мене і цікавить, що привело Матвія Каранду, прозваного Криласом, із лірою його на майдан мньовський. Ось де — розгадка таємниць буття людського, характеру людського, ментальності нації, як модно тепер казати. А не в агасах і батьках та дідах наших, паралізовних страхом. Але для початку — лист Григорія Костюка, знайдений мною в архіві енкавеес, як тоді звалася Служба Безпеки…
"Начальнику районного НКВС. дорогому товаришеві С.С. ШЛЬОМІ.
Я, Григорій Костюк, маючи себе за чесного громадянина Країни Рад, активного комуніста-більшовика, глибоко відданого справі великого Сталіна, вождя і учителя світового пролетаріату, вважаю за необхідне повідомити наші дорогі органи, що самовіддано борються із шкідниками та контрреволюціонерами, наймитами світового імперіалізму і фашистської міжнародної кліки, про відому мені особу, яка у розмові зі мною дозволила собі злісні випади на адресу радянських керівників, висловила невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою більшовицької партії і, за моїми передбаченнями, планує нові злочини супроти нашої соціалістичної ідеології. А сталося таке, про що поспішаю негайно просигналити, аби вищі начальники не допустили проведення ворожих державі акцій у центрі міста Мньова. Сьогодні, двадцять восьмого серпня одна тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року, в обідню перерву, в законно дозволену обідню перерву, я, не перебуваючи у відрядженні на об'єктах довіреного мені дорожнього будівництва у масштабах району, прийшов додому пообідати. Дружина дістала з печі горщик борщу і пшоняну кашу, мій узвичаєний денний харч. Наголошую на цьому, бо хоч і знав я, змалку виховуваний несвідомими батьками у пережитках та суєвір'ї, що на нинішній день нібито припадає храмове свято у Мньові, свято вигаданої церковниками Пречистої Богородиці, що зветься ще між простого люду Першою Пречистою, жодних релігійних празників я давно не підтримую, піднісшись більшовицькою свідомістю над темнотою окремих мас. І тут у дворі загавкав пес, названий мною свого часу на знак презирства до переродженця і ворога пролетаріату Троцьким. Відчинилися двері, і поріг переступив житель села Сиберіж Матвій Омелькович Каранда, сліпий змалечку, знаний серед тутешніх мешканців як Крилас, лірник і пісняр. Па плечі у нього висіла ліра, ще бичок, по-тутешньому. Вів гостя його малолітній син Тарас. Переступивши поріг, громадянин Каранда мовив: "Драстуйте, куме і кумо. Я до вас — під храм". На які слова я одразу ж принципово заперечив: "Драстуй то драстуй, сідай. Матвію Омельковичу, коли вже зайшов. Тільки храму ніякого я не признаю, бо то усе — пережитки і опіум для народу, а я перебуваю на передових позиціях більшовицької боротьби з релігійним дурманом". Для інформації органів доповідаю, що я ще у тридцять другому році, у найщасливіший для мене день вступу до сталінської більшовицької партії, виніс із хати ікони, усі до одної, разом з іконостасом, і привселюдно, на очах у сусідів, спалив їх посеред двору, що можуть засвідчити мої сусіди — Андрій Коваль і Христина Захарченко. Однак мушу зізнатися перед дорогими нашими органами у своїй колишній сліпоті, яка не дозволила мені вчасно розпізнати класового ворога. Навесні і влітку двадцять дев'ятого року будували ми соту на замглайські торфорозробки через село Сиберіж. Я як районний майстер зобов'язаний був районною владою керувати будівництвом безпосередньо. Квартирував я у згаданого мною вище громадянина Каранди. А у нього у цей час народився син, названий Тарасом, і громадянин Каранда запропонував у нього кумувати. Я ж не розпізнав вчасно його контрреволюційного нутра і з дурної голови — погодився. Бо того літа громадянин Каранда хоч і наспівував мені свої частівки, виключно опісля чарки, і бринькав на бичкові, але припівки його були виключно побутового характеру, із гумористичним напрямком. Тепер, відкривши для себе справжнє антирадянське нутро громадянина Каранди, я раз і назавжди зрікаюся свого кумівства. Оскільки громадянин Каранда таки забрів непрохано до моєї хати, а я саме обідав у дозволену владою обідню перерву, я змушений був і його запросити до столу. Посьорбавши борщу, гість попросив чарку, бо, мовляв, на храмове свято годиться випити. Я зрозумів це як сознательну з його боку провокацію і рішуче заперечив, мовивши голосно, що моя більшовицька свідомість не дозволяє ані самому пити, ані пригощати гостей цього дня, підтримуючи в такий спосіб забобони і релігійний дурман. Ображений із моєї більшовицької принциповості, гість заявив слідуюче: "Ви, начальнички, перепужалися у смерть, наклали у галіфе свої, бо енкаведисти душать вас, як вошей. Може, сеє і правильно робиться, бо ви напилися людської кровиці од пуза. Жаль тольки, що й безневинні, прості людяки разом із вами безневинно гинуть". Тут я підвівся з-за столу і грізно вигукнув гостю в обличчя сліпе: "Не смійте, громадянине, у моїй хаті робити контрреволюційні заяви, бо змушений буду як член райвиконкому узять вас за шкірки і одвести куди слід! Наші органи не дозволять і волосині із голови безневинної людини упасти, а якщо уже садовлять, то — є за віщо, виключно отаких, як ви, шкідників і контриків, прихованих троцькістів або засланих до нас світовим капіталізмом ненависних шпійонів". Туї він почав лялякать різну злісну контру на товариша Сталіна, яку навіть не хочу переповідать, а потім ще додав: "А маршала Тухачевського і командарма Якіра Сталін за віщо постріляв? Бо розумаки були, далєй од нього бачили, а йон тольки жополизів своїх привічає…" Ну, я уже не стримався, звиняйте, матом громадянина Каранду покрив, ухопив за рукав полотняної сорочки і потяг із хати, аби ним і не смерділо, водночас активно заперечуючи брехню на дорогого товариша Сталіна: "Та я сам би тих шпійонів германських постріляв, якби мені партія довірила, і тебе, сучого сина, на додачу. А товариш Сталін — це наше сонце на усі віки!" І як виводив я громадянина Каранду із двору, се мої ближчі сусіди бачили і можуть посвідчити, і моя дружина законна, яка активно плювалася услід непроханому гостю, і ще — головний агроном району товариш Янушкевич, що їхав якраз повз мій двір бричкою у колгоспні поля. А ще як вів я громадянина Каранду через двір, він нахабно заспівав пісеньку, ним же, як кажуть люди, складену: "На столі стоїть бутилка, а в бутилці — виноград, Ленін був карманський жулік, ну а Сталін — конокрад!", чим остаточно виявив себе як злісний ворог народу і усього нашого щасливого життя під сонцем сталінської Конституції, про що чистосердечно доповідаю дорогим і шановним органам, аби прийняли до громадянина Каранди рішучі і суворі міри. А як кума я вказаного громадянина навік зрікаюся, про що готовий привселюдно заявити на сторінках газети "Голос колгоспника", якщо редакції районки буде спущена од верхів відповідна вказівка. Григорій Костюк, член ВКП(б) із 1931 року, начальник Мньовського дорожнього відділу".