Молодий Зерло і тут був у своїй стихії. Власної винахідливості в нього не було, зате він вельми майстерно умів скористатися з того, що мав перед собою, поставити його як слід і зробити помітним. Його вигадки, хист до наслідування, ба навіть кусючі дотепи, які він принаймні раз на тиждень цілком вільно міг уживати навіть і проти своїх доброчинців, робили його для всієї трупи цінним, навіть необхідним.
Але неспокійна вдача погнала його незабаром з цього вигідного становища в інші місця вітчизни, де він мусив пройти нову школу. Він потрапив у ту окультурену, але незугарну частину Німеччини, де для вшанування добра і краси бракує часом не тільки правди, але й духу. Він не міг нічого вдіяти зі своїми масками і мусив впливати на серце і душу. Не що й довго пробув він у малих і великих трупах, але при цій нагоді підмітив особливості усіх п'єс та артистів. Монотонність, що панувала тоді в німецькому театрі, недоречні спади і підвищення голосу в олександрійському віршові, напушисто-плаский діалог, сухі й простацькі безпосередні повчання — все це він скоро схопив, а також і помітив, що зворушує глядачів і подобається їм.
Нін зовсім легко міг запам'ятати не лише одну якусь роль у популярній п'єсі, але цілком усю п'єсу, а разом із тим і особливий тон артистів, що заживали в ній успіху. І ось випадково, як він блукав без шеляга в кишені, спало якось йому на думку самому заграти всю п'єсу, особливо в шляхетських маєтках та селах, де він негайно знаходив собі і харч, і притулок. В кожному шинку, в кожній кімнаті або в саду він міг в одну мить відкрити театр. З шельмівською поважністю, з удаваним ентузіазмом він умів так заволодіти уявою своїх глядачів, так затуманити їхні почуття, що якась стара шафа на їх очах ніби здавалась їм замком, а вахляр — кинджалом. Його юнацька палкість заміняла йому брак почуття, його завзяття здавалося силою, а підлесність — ніжністю. Тим, хто вже був знайомий ;< театром, він нагадував про все, що вони бачили й чули, ь решти викликав передчуття чогось чудесного і бажання ближче з ним познайомитися. Що подобалось в одному місці, те він повторяв і в другому і щиро зловтішався, коли міг в однаковій мірі всіх пошити в дурні.
Маючи дух жвавий і вільний, якому ніщо не стояло на перешкоді, часто повторяючи п'єси і ролі, він дуже швидко удосконалювався і незабаром став декламувати й грати правильніше, аніж ті майстри, яких він спочатку наслідував. Таким робом він дійшов поволеньки до того, що почав грати натурально, не забуваючи й на мить, що мусить прикидатися. Він удавав захоплення і в той же час пильно стежив за ефектом, і найбільше втішався, коли поступово до-ьодив публіку до хвилю.вання. Проте навіжене ремесло, яке він справував, скоро примусило його до певної поміркованості, і він, трохи з потреби, а трохи з інстинкту, навчився того, про що мають уяву небагато з артистів: бути економним у жестах і голосі.
Він умів приборкати і зацікавити своєю особою навіть грубих, непривітних людей. Маючи скрізь добру їжу і притулок, вдячно приймаючи кожний подарунок, який йому давали, вій іноді відмовлявся навіть і від грошей, коли вважав, що їх у нього досить, а тому легко діставав рекомендаційні листи, з якими довго мандрував від одного маєтку до другого, де вмів догодити іншим, не забував і себе і де потрапляв у найприємніші авантури.
Маючи холодну вдачу, він, власне, не любив нікого, маючи ясннй погляд — не міг нікого поважати, бо помічав лише зовнішні властивості людей і вносив їх у свою мімічну колекцію. Але самолюбство його бувало вкрай ображене, якщо він не кожному подобався і не скрізь мав успіх. А як того успіху зажити, він поволеньки укмітив і так вигострив свій розум, що не тільки на сцені, але й у щоденному житті не міг обійтися без лестощів. Так його вдача, його талант, його триб життя взаємно доповнювались, і він непомітно для себе став досконалим артистом. Еге ж, через дивну на вигляд, але цілком природну дію і протидію, через міркуванпя і вправи його дикція, декламація, міміка піднялись на високий ступінь правдивості, свободи, щирості, тоді як у житті і в стосунках з людьми він, здавалося, ставав що далі, то потайніший, штучніший, навіть нещирий і недовірливий.
Про його долю та пригоди ми, можливо, поговоримо в іншому місці, а зараз додамо лише, що пізніше, ставши вже цілком змужнілою людиною, маючи добре ім'я і вельми добре, хоч і ие стале становище, він привик у розмові тонко, напівіронічно-напівглузливо вдавати софіста і таким чином руйнувати кожну серйозну розмову. Особливо любив він вживати цієї манери проти Вільгельма, як-но той, за своєю звичкою, заводив загальну теоретичну розмову. Але, незважаючи на те, вони радо зустрічались і провадили вельми жваві суперечки, хоч і думали по-різному. Вільгельм любив розвивати все з понять, якими вже оволодів, хотів трактувати мистецтво в стислій системі. Він хотів закріпити тверді правила, визначити, що слушне, гарне, добре і що заслуговує на успіх; одне слово, трактував усе якнайсерйозніше. А Зерло, навпаки, сприймав усі речі дуже легковажно, ніколи не відповідав на питання прямо і в найприємніший спосіб умів з'ясувати суть справи якоюсь баєчкою чи жартом, водночас і повчаючи своїх послухачів і розважаючи їх.
Розділ дев'ятнадцятий
Тимчасом як у Вільгельма в такий спосіб дуже приємно минали дні, у Меліни та інших артистів становище було вельми прикре. Іноді вони здавалися нашому другові злими духами і чинили йому прикрості не лише своєю присутністю, але часто й похмурими обличчями та докірливою мовою. Зерло ні разу не допустив їх до гастролей, не кажучи вже про те, що не давав жодної надії на ангажемент, але, незважаючи на те, він помаленьку виявив усі їхні здібності. Коли артисти збиралися в нього, він мав звичку влаштовувати читання, а часом і сам читав з ними. Він вибирав п'єси, які ще не ставились або які вже ставились давно, правда, здебільшого в уривках. Також і після вистави він велів повторяти ті місця, в яких хотів щось пригадати, розвиваючи в такий спосіб увагу артистів і вміння безпомилково знайти слушний тон. І як невеликий, але ясний розум може принести більше задоволення іншим, ніж безладний, зіпсутий геній, так і він, створюючи непомітно своїм ясним розумінням правильні погляди, підіймав посередні таланти до подиву гідних висот. Чимало тут допомагало й те, що він давав їм читати вірші і підтримував у них почуття чарівності, яке викликає в нашій душі добре дотриманий ритм, замість того, щоб, як в інших театральних трупах стяло яличкою, читати лише таку прозу, що кожному була до снаги.