Ось за таких обставин він добре ознайомився з усіма новоприбулими артистами, з тим, що вони зараз становили собою і чого можна було від них сподіватися, і плекав таємну надію використати їхні таланти в майбутньому на випадок революції, що загрожувала його трупі.
Деякий час він про це і не чичиркнув, відхиляв усі Віль-гельмові клопотання, здвигуючи лише плечима, поки не діждався слушного часу, коли зовсім несподівано запропонував своєму юному другові, щоб той ішов до нього на сцену; з такою лише умовою він ангажує і решту.
— Отже, ці люди зовсім не такі вже нездари, якими ви їх досі виставляли передо мною,— мовив тоді Вільгельм,— коли раптом тепер їх можна всіх прийняти; мені здається, що їхні таланти і без мене залишаться такі ж самі.
Тоді Зерло під великим секретом сповірився йому в своєму становищі: його перший коханець зазнався і при відновленні контракту напевне зажадає прибавки, а він не думає потурати йому, бо й публіка не така вже прихильна тепер до нього. А якщо його пустити, то за ним підуть і всі його прибічники, через що трупа втеряє кілька хороших, а разом з ними і кілька посередніх артистів. Тут він показав Вільгельмові, що зате чимало і виграє, прийнявши його, Лаерта, старого крикуна і навіть пані Меліну. Атож, він обіцяв створити справжній успіх бідному педантові в ролі єврея, міністра і взагалі лиходія.
Вільгельм збентежився, і не без тривоги вислухав цю пропозицію, і, передихнувши, сказав, аби не мовчати:
— Ви говорите вельми привітно про те добре, що в нас вбачаєте і на що сподіваєтесь; а як ви дивитесь на наші слабкі сторони, що, напевне, не сховалися од вашого гострою ока?
— їх ми ретельністю, внравами, міркуваннями не забаримось переробити на сильні сторони,— відповів Зерло.— Хоч ви зараз усі гамузом — сировина, партачі, але між вами нема зовсім безнадійних, бо наскільки я можу міркувати про всіх, то серед них нема жодного бовдура, а тільки бовдури й бувають невиправні, бо вони тупі, негнучкі, однаково чи від пихи, глупоти, чи примхи.
Потім Зерло виклав у кількох словах свої умови, які може і хоче запропонувати, просив Вільгельма скоріше наважитися і пішов, збентеживши його непомалу.
Завдяки чудернацькій і неначе в жарт розпочатій роботі над вигаданою мандрівкою, яку вони писали вдвох з Лаер-том, Вільгельм став значно уважніший до обставин щоденного життя, ніж був досі. Він лише тепер зрозумів батькові наміри, чого той так палко рекомендував писати щоденника. Він уперше відчув, як приємно бути посередником у різних промислах і потребах і сприяти поширенню життя і діяльності в найдальші закутки гір і лісів. Метушливе торговельне місто, де він зараз мешкав, при неспокійній вдачі Лаерта, який всюди тягав його за собою, давало Вільгельмові найяснішу уяву про великий центр, звідкіль усе витікає і куди все повертається, і вперше він по-справжньому звеселився, дивлячись на таку бурхливу діяльність.
Ось у такому становищі бувши, і отримав він пропозицію від Зерло, і його знову сильно схвилювали бажання, нахили, віра в природжений талант, обов'язок до безпорадної трупи.
"Тепер ось,— сказав він сам до себе,— я вдруге стою на роздоріжжі поміж двох жінок, які з'явилися мені в юності моїй. Одна має вже не такий жалюгідний вигляд, як колись, а друга не такий вельможний. Ти почуваєш внутрішній поклик іти й за тою, і за другою і до обох тебе однаково сильно тягне; тобі здається, що ти не можеш зважитись, ти хочеш, щоб якийсь зовнішній поштовх визначив твій вибір, і проте, коли як слід поміркуєш, то і вийде, що лише зовнішні обставини викликають у тобі прихильність до ремесла, збагачення, власності, але твоя найщиріша потреба створює і плекає бажання якнайбільше розвинути й удосконалити приховані в тобі нахили до добра і краси, духовної чи фізичної. І як же мені не шанувати долі, яка без моєї участі привела мене сюди, до мети моїх бажань. Г>о хіба ж не випадково, без мене, здійснюється тепер усе те, що я колись задумав і поклав виконати? Дуже дивно! Здається, людина найкраще знає свої надії і бажання, які давно плекає і береже в серці своєму, а проте, здибавшись із ними, коли вони ніби нав'язуються самі, їх не впізнає і сахається від них. Все, про що я міг лише мріяти до тої нещасливої ночі, котра мене з Маріаною розлучила, стоїть передо мною і саме себе накидає. Я хотів сюди тікати і сам опинився тут, не знаючи як. В Зерло я хотів шукати пристановища, а він сам шукає мене, та ще й пропонує умови, на які я, початківець, ніколи й не сподівався.
Невже це кохання до Маріанп прикувало мене до театру? Чи, може, навпаки, любов до мистецтва так прив'язала мене до дівчини? А може, лише перспектива, шлях до театру вабили безладну, неспокійну людину, що бажала провадити таке життя, якого йому не дозволило б міщанське оточення? Чи, може, все було по-іншому, чистіше, гідніше? І що тебе примусило змінити свої попередні переконання? Чи ти ж не йшов досі, несвідомо навіть, за своїм планом? І чи не слід тепер цей останній крок ще більше схвалити, бо в цій грі нема побічних міркувань і тим самим ти зможеш додержати свого слова, урочисто даного, і шляхетно спокутувати свою тяжку провину?"
Все, що ворушилося у нього на серці та в уяві, безнастанно зміняло одне друге. Той факт, що він зможе втримати при собі Міньйону, що не відштовхне від себе арфіста, не малим тягарем лягло на шалю ваги, а проте вона хиталася з боку на бік, поки нарешті він, за своїм звичаєм, не пішов на пораду до свого друга Аврелії.
Розділ двадцятий
Вільгельм застав її на канапі; вона, здавалось, була спокійна.
— То ви гадаєте, що завтра зможете грати? — запитав він.
— Аякже,— відповіла вона жваво.— Ви ж знаєте, мені тут нічого не перешкодить. Коли б я тільки знала засіб, як уникнути оплесків партера. Вони бажають мені добра, але доконають мене. Позавчора я думала, що серце мені розірветься! Раніше я могла це стерпіти, коли сама собі подобалась; коли довго вчила роль і готувалась, то мене тішило, як звідусіль лунали оплески, бо вони показували, шо роль мені вдалася. А тепер я говорю не те що хочу, не так як хочу, я захоплююсь, плутаюсь, і моя гра робить куди більше враження. Оплески стають голосніші, і я думаю: "Коли б ви знали, що вас захоплює! Захоплюють вас темні, могутні звуки, вони примушують вас дивуватись, а ви й не відчуваєте, що це болючий стогін нещасниці, яку ии вшанували своєю прихильністю".