Розд іл третій
"Твій лист так добре написаний, так складно і розумно обдуманий, що до нього нічого й додати. Але ти мені пробачиш, коли я скажу, що можна якраз і думати, і твердити, і робити навпаки, і мати слушність. У тебе в житті лише одна думка — як би необмежено збагатіти та легко й весело пожити. Чи й слід казати, що в цьому я не вбачаю нічого привабливого.
На великий жаль, я найперше повинен признатися, що склав щоденника за допомогою приятеля'з кількох книжок, бо мусив догодити батькові. І хоч я знаю все, про що там писано, та навіть і більше того, але зовсім цього не розумію, та й не хочу з ним морочитися. Що мені з того, коли я вмітиму варити залізо, тоді як усередині в мене самі шлаки? Або коли наладнаю маєток, тоді як сам розладнаний?
Все скажу тобі одним словом: з самої юності моїм невиразним бажанням, моїм наміром було утворити з себе те, що я зараз є. Я й досі плекаю в собі ті самі думки, лише яспіші стали мені засоби, за допомогою яких можна їх здійснити. Я більше побачив світу, ніж ти уявляєш, і краще з цього скористався, ніж ти думаєш. Тому прислухайся уважніше до моїх слів, хоч вони, може, і не припадуть тобі до вподоби.
Коли б я був дворянин, то наша спірка хутко б закінчилась; але я тільки бюргер, тому й повинен іти власним шляхом, і я хочу, щоб ти мене зрозумів. Не знаю, як в інших країнах, але в Німеччині лише для дворянина можливе якесь там загальне, особисте виховання. Бюргер може відзначатися заслугами і навіть просвітити свій дух, але його особистість гине, хоч би він як старався. Коли дворянинові, що має стосунки з найзпакомитішими людьми, ставиться в обов'язок прибрати сановиту поставу, коли ця постава, що перед нею не замикаються ні двері, ні брами, стає в нього вільною манерою, бо він мусить своєю сановитістю, своєю персоною розплачуватися скрізь — і при дворі, і в армії, то він і має причину за неї триматися і показувати, що її шанує. Йому дуже личить певна урочиста грація у звичайних умовах, якась легкодумна вишуканість в серйозних, поважних справах, бо показує, що він урівноважений. Він помітна персона, і що вишуканіші його рухи, що гучніший голос, що стриманіша і ритмічніша вся його істота, то він досконаліший. Якщо він і до високих і до нижчих, до друзів і кревних завжди однаковий, то йому нічого закинути, від нього кращого й бажати не можна. Хай він холодний, але й розважний, хай нещирий, але розумний. І коли він на вигляд кожної хвилини свого життя вміє володіти собою, то більшого ніхто вже кимагати від нього не може, а решта, що в нього є,— здібності, таланти, багатство — все це лише додатки.
А тепер уяви собі бюргера, якому б заманулося претендувати на такі привілеї; безумовно, йому не пощастить, і тим більше не пощастить, що більший потяг і хист до цього життя дала йому природа.
Коли дворянин у своєму житті не знає жодної межі, коли з нього можна створити короля або якусь подібну постать, то він може зі спокійним сумлінням з'являтися перед собі подібними; він всюди може просунутися вперед, тоді як бюргерові личить тільки скромно і точно держатися накресленої йому межі. Він не сміє питати: "Хто ти такий?" — а лише: "Що ти маєш? Який розум, які знання, який хист, які статки-маєтки?" Коли дворянин своєю особою становить усе, то бюргер своєю персоною не становить нічого і не повинен становити. Перший може і повинен видавати себе за щось, а другий повинен залишатися тільки тим, що він є, і коли виставлятиме себе за щось інше, то буде тільки смішний і безглуздий. Перший повинен діяти, справувати, другий виробляти, добувати, повинен розвивати в собі деякі здібності, щоб стати придатним до чого-небудь, і вже наперед припускається, що жодної гармонії в його єстві бути не може, бо щоб зробити себе здатним до чогось одного, треба занедбати все інше.
В цій різниці винні не тільки домагання дворян і поступливість бюргерів, але й державний устрій. Чи зміниться тут що, і що саме зміниться — це мало мене турбує; досить мені при теперішньому становищі і свого клопоту, а саме: як би врятувати і розвинути те, що є для мене конечною потребою.
У мене тепер непереможний потяг до того гармонійного розвитку моєї натури, в якому відмовило мені моє народження.
Відколи я тебе покинув, я багато досягнув через фізичні вправи. Я майже позбувся своєї сором'язливості і вмію себе показати. Також я розвинув свою мову і голос і можу без похвальби сказати, що подобаюсь у товаристві. І не буду таїти від тебе, що з кожним днем я все більше прагну стати помітною персоною, подобатися і діяти в широкому колі. Цьому сприяє і мій нахил до поезії і до всього, що з нею поєднане, а також і потреба розвинути свій дух і смаки, щоб поволеньки в тих утіхах, в яких не можна собі відмовити, міг я сприймати добре за справді добре і прекрасне за прекрасне. Отож ти бачиш, що всього цього можна досягти лише в театрі, і тількі в цій єдиній стихії можу я рухатись і розвиватись так, як бажаю. На сцені освічена людина виступає з таким самим блиском своєї особи, як і вищі класи. Дух і тіло повинні завжди йти в один крок, і тут я матиму таку ж саму змогу бути і здаватись, як і деінде. А коли до того треба буде ще якого заняття, то на сцені є чимало механічних труднацій, і для свого терпіння я можу створити щоденні вправи.
Не сперечайся зі мною про це, бо перше ніж ти напишеш, крок буде вже зроблений. Скоряючись пануючим передсудам, я зміню своє ім'я, бо й без того соромлюсь виступати як Майстер. Прощавай. Наші статки в таких певних руках, що я анітрішечки про них не турбуюсь. Що мені потрібно буде, я при нагоді напишу тобі; вимагатиму я небагато, бо сподіваюсь, що моє мистецтво мене прогодує".
Ледве лист був посланий, як Вільгельм негайно додержав слова і, на великий подив Зерло та інших, раптом оголосив, що присвячує себе сцені і ладен підписати контракт иа скромних умовах. Згоди дійшли вони дуже скоро, бо Зерло ще передше поставив такі умови, що Вільгельм і решта артистів могли бути цілком задоволені. Злощасна трупа, якою ми так бідкались, була раптом прийнята вся гамузом, але ніхто, крім Лаерта, і не подумав виявити до Вільгельма вдячності. Як вони раніш вимагали без довіри, так тепер і прийняли без подяки. Більшість навіть приписували свій ангажемент впливові Філіни, то й дякували їй за це. Тим часом заготовлені контракти були підписані, і коли Вільгельм підписував своє вигадане ім'я, в його уяві з якогось нез'ясовного плетива ідей виникла враз картина лісової галявинки, де він поранений лежав на колінах у Філіни. На білому коні виїхала з кущів прекрасна амазонка, наблизилась до нього і злізла з коня. В гуманному хвилюванні вона походжала біля нього, нарешті стала перед ним. Плащ упав з її плечей, обличчя і вся її постать засяз:ли. І раптом вона зникла. Він механічно підписував своє ім'я, не усвідомлюючи, що робить, і лише, підписавшись, відчув, що Міньйона стоїть біля нього, держить його за руку і лагідно намагається відтягнути її геть.