— Записав! Записав! — погрозливо загукав малий вартівник навздогін, коли машина, обминувши рів, знову помчала далі.
Невдовзі у глибині поля заблискотів вогник трактора. Вибравшись десь із долини, він став повільно рухатись пагорбом, і було таке враження, що рухається він далеко, по самому обрію, поміж низько навислими грізними тучами та блискавками, що раз у раз охоплювали тремтячими спалахами півнеба.
Відстань між машиною і трактором швидко зменшувалась. Несподівано виринув край шляху силует польової будки трактористів. Ось уже летюче світло фар ковзнуло по ній...
— Ану, стоп!
Зупинились, вийшли з машини.
Біля будки загавкав собака. Стоїть парокінна підвода з бочками пального, двоє дядьків покурюють осторонь, зблискуючи вогниками цигарок. Мабуть, сторож і підводчик, возій пального... Не підходячи до них, Іван Петрович одразу попрямував до трактора, що з гуркотом наближався з глибини поля.
У спалахах блискавки раз у раз освітлювалась огрядна постать у білім парусиновім костюмі, що крокувала ріллею обважніло, майже сердито. То йшов Іван Петрович. Раз чи двічі він спіткнувся на скибах свіжої ріллі, але це не зупинило його, простував у своїх хромових чоботях далі з таким рішучим і войовничим виглядом, наче йшов на подвиг. Здається, він був певен, що той, кому треба, зараз бачить, як він крокує вночі по ріллі, не спить, цікавиться станом справ на місцях.
Жухарєв тим часом подався попереду, легкий, сухорлявий, проворний, як людина, що звикла багато бігати в житті. Доки підійшов Іван Петрович, Жухарєв владним жестом уже зупинив трактор.
На тракторі сиділа дівчина, кругловида, закіптю-жена, у засмальцьованім комбінезоні, в червоній, як шмат полум'я, косинці. Поклавши руки на кермо, трактористка здивовано ждала, поки підійде той, ради кого її зупинили.
Іван Петрович підійшов, важко дихаючи.
— Ну що це тут? Ореш?
— Доорюю.
— З парами все ще возитесь?
— Не возимось,— поправила трактористка,— а підіймаємо.
— Гм... підіймаєте. А зведення дали, що все вже, до останнього метра, піднято!
— Такого ми не давали.
— Очі, виходить, замилюєте, га?
— Не знаю, хто вам замилював. Ми зведення точні подаєм.
— А голова де ваш?
— Де ж йому в таку пору бути? Дома.
— Гаразд, я з ним ще поговорю. Ну, а ти ж як тут4 Трактористка-вже з явною неприязню дивилась'на цю обважнілу постать у парусиновім кітелі, з блідим, одутлуватим, якимось риб'ячим обличчям. "З тих, видно, що більше з кабінетів керують..."
— Чого мовчиш? Скільки виорала, доповідай...
— Усе, що бачите, виорала... Та стривайте: хто ви, власне, будете?
Іван Петрович поблажливо посміхнувся.
— Одразу видно, що на обласній нараді передовиків не була.
— Якраз була, та ще й виступала...
— І мене не впізнаєш?
— Ні!
— Погано ж ти керівників своєї області знаєш... А ще, мабуть, і комсомолка... Не годиться, не годиться,— по-батьківськи пожурив Іван Петрович трактористку і з недбалою скромністю додав:— Іван Петрович я.
На дівчину це не справило ніякого враження.
— Чула?
— Ні, не чула.
І раптом якась догадка звеселила дівчину, на губах її заграла зухвала усмішка:
— Стривайте, та ви якої області?
— Як якої? — аж відсахнувся від трактора вкрай оторопілий Іван Петрович.— Жухарєв, скажи ти їй, будь ласка!..
Жухарєв сказав, і дівчина голосно, щиро розреготалась.
— Чого ти регочешся?
— Ах-ха-ха-ха!.. От уже ротозії!.. Галопом по Євро-пам... Та ви ж... не в своє вскочили! Ви ж зовсім не з нашої області!!!
Іван Петрович зблід. Догадався. Як на смертельного ворога, визвірився на вірного свого Жухарєва:
— Ти куди дививсь?
— Та ми ж...
— Покладись на вас... Довірся... Ну, я ж вам цього не прощу!
Обернувся і, втягши голову в плечі, люто спотикаючись, покрокував до шляху.
Зухвалий дівочий сміх лунав йому навздогін, дзвенів, здавалося, на все поле. Сміялось на тракторі, сміялось уже й біля будки, біля підводи — аж кахкотіло, аж закашлювалось.
Жухарєв, обігнавши Івана Петровича, вилетів на шлях, крикнув шоферові мерщій розвертати машину.
Хряпнули в машині дверцята, одні й другі. Знову посунув полем трактор, знову помчала межівником — тільки вже назад — блискуча машина, зі свистом розтинаючи повітря, полохаючи степових жайворонків.
— То це ти навмисне завіз мене в чужу область? — заговорив через деякий час Іван Петрович до шофера.— Щоб оконфузити?
— О, тепер ще я буду й винен...
— А хто ж, по-твоєму, винен?
— Та хто ж... сом.
— Сом? Який сом?
— Той, що з нього юшку сьогодні варили...
І хоч говорив шофер ніби серйозно, проте почувалося, що і в нього повні груди сміху, як у тих, що сміялись отам на все поле.
— Ось вернемось, я вам покажу сома... Я вам дам юшки.
— Я ж вас питав — куди,— не здавався шофер,— а ви все жени та жени, куди очі стоять — там розберемось. От і гнав. .
У машині запанувала гнітюча тиша. Не чути було дихання Жухарєва, наче вмер десь у темноті позаду. Іван Петрович, посопуючи, уп'явся поглядом у вітрозахисне скло, за яким гинула, розбиваючись на льоту, степова комашня.
Зблискувало, погуркувало все ближче. Спалахи розливались по. хмарах, як голуба вода. Повітря пахло передгрозово.
1954