І підписав: "Д. де Кантель".
Другого дня коханка сповістила його синім папірцем, що прийде о першій.
Він чекав її трохи неспокійний, але вирішив не зволікатись і зразу все їй сказати, а вже потім, коли минеться перша буря, довести їй розумними міркуваннями, що лишатись без кінця парубком він не може, і коли пан де Марель помирати не збирається, то мусив когось іншого в законні подруги собі обрати.
Проте хвилювався. Коли почув дзвінок, серце його заколотилось.
Вона кинулась йому в обійми.
— Добридень, Любий друже!
Але відчувши холодок у його привітанні, глянула на нього й спитала:
— Що це тобі?
— Сідай, — мовив він, — нам треба серйозно побалакати.
Вона сіла, не скидаючи капелюха, тільки вуальку підняла на чоло, і приготувалась слухати.
Він спустив очі, добирав, як почати. І поволі промовив:
— Люба моя, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, справді, всім серцем кохаю, тому страх, що тобі прикро буде, смутить мене більше, ніж навіть та новина, що я тобі зараз розповім.
Вона зблідла, затремтіла й пробубоніла:
— Що таке? Кажи швидше!
Він промовив сумно, але рішуче, з тією удаваною печаллю в голосі, що з нею звичайно оповіщають про приємні нещастя:
— Я женюся.
Вона так зітхнула, мов непритомніла, болісно зітхнула десь у глибині грудей і почала задихатись, не здолаючи говорити, — так здушило їй віддих.
Побачивши, що вона мовчить, він провадив:
— Ти й не уявляєш, як я мучився, поки на це зважився. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, щоб порадила, заспокоїла, підтримала мене. Саме товаришку, спільницю я шукав і знайшов!
Він замовк, сподіваючись, що вона відповість щось, і готувався до гніву, криків та лайки.
Вона притиснула руку до серця, немов хотіла стримати його, і дихала весь час уривчасто й тяжко, аж груди їй хвилювались і тремтіла голова.
Він узяв її за руку, що лежала на ручці крісла, але вона висмикнула її. Потім прошепотіла, мов зовсім стерялась:
— Ох, Боже мій!..
Він став перед нею навколішки, але торкнутись до неї не зважився, і пробурмотів, хвилюючись від мовчанки більше, ніж від найлютішого обурення:
— Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій і мене. О, який щасливий я був би, коли б міг із тобою побратися! Але ти замужем. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай! Мені треба вийти у світ, а зробити цього не можу, поки не маю власного дому. Якби ти знала!.. Іноді мені хочеться вбити твого чоловіка…
Він говорив своїм ніжним, м’яким, спокусливим голосом, тим голосом, що лине в уші музикою.
В її нерухомих очах поволі набігли дві сльозинки й скотились по щоках, а на віях набрякло ще дві.
Він прошепотів:
— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе. Ти серце мені краєш.
Тоді вона через силу, через велику силу стрималась, щоб зберегти гідність та гордість. І спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає:
— Хто ж вона?
Він завагався на мить, але зрозумів, що цього не обійдеш:
— Мадлена Форестьє.
Пані де Марель здригнулась усім тілом і скам’яніла; глибоко замислена, вона, здавалось, зовсім забула, що він стоїть перед нею навколішках.
А прозорі краплі без упину все текли й текли їй по щоках.
Вона підвелася. Дюруа здогадався, що вона зараз піде, не сказавши йому ні слова, не дорікаючи, але й не простивши, і в душі почував образу та приниження. Щоб затримати її, оповив руками її сукню й стиснув під тканиною округлі ноги, що вмить напружились для опору. Він благав:
— Заклинаю тебе, не йди так!
Тоді вона глянула на нього згори, глянула важким, розпачливим, таким чарівним та сумним поглядом, що виявляє всю скорботу жіночого серця, й пробубоніла:
— Мені… мені нема що казати… що… що ж… я зроблю… твоя… твоя… рація… ти… ти… вибрав те, що тобі треба…
Вона одступилась, визволилась і пішла, та він уже й не пробував її затримати.
На самоті він спантеличено підвівся, мов по голові його допіру приголомшено, потім заспокоївся й прошепотів:
— Їй-богу, не знаю, чи гірше, чи краще. Хоч… без сцен. Все-таки добре.
І збувшись гнітючого тягаря, почуваючи себе відразу вільним, незалежним, готовим до нового життя, почав голосно бити в стіну кулаками, п’яніючи від успіху та сили, мов саму долю отак побивав.
Коли пані Форестьє спитала його:
— Попередили пані де Марель?
Він спокійно відповів:
— Звичайно.
Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:
— Це не вразило її?
— Ні, аж ніяк. Навпаки, вона ухвалила.
Про новину всі незабаром довідались. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачали це, а інші тільки посміхались, що це їх, мовляв, не дивує.
Молодик, що підписував тепер свої фейлетони "Д. де Кантель", хроніку "Дюруа", а політичні статті, що починав вряди-годи давати, — "Дю Руа", час свій здебільшого провадив у нареченої, і вона ставилась до нього з братньою приязню, де почувалось, проте, справжнє, тільки приховане кохання й стримана, мов яка слабість, пристрасть. Вона вирішила, що поберуться вони нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора поїдуть до Руана. Другого дня побачаться з батьками журналіста й побудуть у них кілька днів.
Дюруа спробував відмовити її від такого плану, але не спромігся й зрештою погодився.
Отож десятого травня молоді, відмовившись од церковної церемонії, бо нікого не запрошували, після короткої процедури в мерії вернулись додому спакуватись, а ввечері вирушили з Сен-Лазарського вокзалу шестигодинним потягом, що помчав їх у Нормандію.
До того часу, як лишились самі у вагоні, вони й двома десятками слів не перекинулись. А коли рушили, глянули одне на одного і, щоб приховати легеньку ніяковість, засміялись.
Потяг тихо минув довгий Батіньольський вокзал і проїхав миршаву рівнину від фортифікації до Сени.
Дюруа та дружина його коли-не-коли казали аби-щось і знову дивились у вікно.
Коли проїхали Аньєрський міст, аж зраділи, побачивши річку, а на ній барки, рибалок та гребців. Сонце, могутнє травневе сонце осявало скісним промінням човни й спокійну річку, що немов спинилась, не текла й не вирувала, завмерши в передвечірньому блискові й теплі. Парусник, що розкинув серед річки два великі трикутники, щоб спіймати легесеньке дихання вітру, виглядав величезним птахом, що ось-ось полине.