Вона зітхнула:
— Ох! Уже.
Потім промовила покірно:
— Іди, любенький, але приходь завтра обідати.
І зненацька схопилась. Відчула в голові короткий різкий біль, наче голками її штихнуло. Серце її билось; вона задоволена була, що трохи для нього постраждала.
— Прощай, — сказала вона.
Він обійняв її, співчутливо посміхаючись, і холодно поцілував очі.
Та вона, запалившись від цього дотику, знову шепнула:
— Вже?
І показувала поглядом на кімнату, де були відчинені двері.
Він відхилив її від себе й сказав хапливо:
— Мушу йти, а то спізнюся.
Тоді вона простягла йому вуста, але він ледве торкнувся їх і, подавши їй парасолю, що вона забула, сказав:
— Ну, ну, швиденько, вже початок четвертої.
Вона вийшла поперед нього й ще раз сказала:
— Завтра о сьомій.
Він відповів:
— Завтра о сьомій.
Вони розлучились. Вона ліворуч звернула, він праворуч.
Дю Руа дійшов до крайнього бульвару. Потім поволі рушив бульваром Мальзерба. Повз цукерню проходячи, побачив у кришталевій вазі каштани й подумав: "Почастую ними Клотільду". І купив пакунок цих цукерок, що вона божевільно любила. О четвертій годині він вернувся й став чекати молоду коханку.
Вона трохи спізнилась, бо чоловік її приїхав на тиждень. Спитала:
— Прийдеш завтра обідати? Він буде дуже радий побачити тебе.
— Ні, я обідаю у патрона. У нас тепер сила-силенна політичних та фінансових справ.
Вона скинула капелюха. Тепер знімала кофточку, що душила її.
Він показав їй пакунок на коминкові:
— Я приніс тобі цукрових каштанів.
Вона сплеснула руками:
— Як добре! Який ти любий!
Вона взяла їх, покуштувала й мовила:
— Чудові. Боюсь, що жодного не лишиться.
Потім додала, глянувши на Жоржа весело й чуттєво:
— Так ти потураєш моїм хибам?
Вона поволі їла каштани й раз у раз зазирала в пакунок, мов щоб побачити, чи є ще. Сказала:
— Стривай, сядь у крісло, а я в тебе біля ніг примощуся та гризтиму цукерки. Так мені буде дуже затишно.
Він посміхнувся, сів і схопив її колінами, як допіру пані Вальтер.
Розмовляючи, вона підводила до нього голову й казала з повним ротом:
— Знаєш, любенький, ти мені снився. Снилось мені, що ми вдвох мандруємо десь далеко на верблюді. У нього два горби, і ми обоє сидимо верхи на горбах: ти на одному, я на другому, і їдемо через пустиню. Ми взяли з собою бутерброди в пакункові та пляшку вина, і от ми закушуємо на горбах. Мені нудно, бо не можна чогось зробити, ми надто далеко одне від одного, і мені хочеться злізти.
Він відповів:
— Мені теж хочеться злізти.
Він сміявся, втішаючись цією історією, заохочував її казати дурниці, теревенити, розповідати ті пустощі та ніжні нісенітниці, що плетуть закохані. Ці дурощі, що в устах пані де Марель подобались йому, обурювали його в устах пані Вальтер.
Клотільда теж називала його: "Мій любенький, мій маленький, мій котику". Слова ці здавались йому ніжними й пестливими. А допіру, від іншої чуті, дратували й були гидкими, бо любовні слова, завжди однакові, набувають смаку від уст, що їх вимовляють.
Але, радіючи цими пустощами, він думав про сімдесят тисяч франків, що мав заробити, і зненацька, постукавши пальцями по столі, спинив балаканину своєї подруги.
— Послухай, кицько. Дам тобі доручення до твого чоловіка. Скажи йому від мене, щоб купив завтра на десять тисяч франків марокканської позики, — кожна її облігація коштує зараз сімдесят два франки, і я йому обіцяю, що він через три місяці заробить від шістдесяти до восьмидесяти тисяч франків. Тільки щоб нікому ні слова. Скажи йому від мене, що танжерська експедиція вирішена і що французький уряд згарантує марокканський борг. Але не обмовся перед ким-небудь. Я звіряю на тебе державну таємницю.
Вона уважно слухала його. Прошепотіла:
— Дякую. Перекажу чоловікові сьогодні ж увечері. Можеш покладатись на нього, він нікому не скаже. Він дуже певна людина. Це цілком безпечно.
Вона вже всі каштани поїла. Зібгала пакунок у руках і кинула його в коминок. Потім сказала:
— Ходімо спатки.
І, не підводячись, почала розстібати його жилет. Раптом вона спинилась і засміялась, тягнучи між пальцями з ґудзика довгу волосину.
— Глянь, ти волосся Мадленине приніс! От уже вірний муж!
Потім знову споважніла, довго роздивлялась в руках на тонісіньку нитку й прошепотіла:
— Це не Мадлени, воно темне.
Він посміхнувся:
— Може, це покоївчине?
Та вона з поліційною уважністю оглядала жилет і зняла другу волосину, на ґудзика накручену; далі й третю примітила, і, збліднувши, затремтівши злегка, скрикнула:
— Ох, ти спав з жінкою, і вона накрутила тобі волосся на всі ґудзики!
Він здивовано пробурмотів:
— Та ні. Ти збожеволіла…
Раптом він пригадав, зрозумів, схвилювався спочатку, потім, сміючись, почав заперечувати, в душі не гніваючись, що вона закидає йому любовні перемоги.
Вона й далі шукала та раз у раз знаходила волосся, швидко розкручувала його й кидала на килим.
Вона догадалась хитрим жіночим інстинктом й обурено, люто, трохи не плачучи, пробурмотіла:
— Вона любить тебе… і хотіла, щоб ти взяв собі щось від неї… Ох, який ти зрадник…
Та раптом вона скрикнула пронизливо й злорадно:
— Ох!.. Ох!.. Це стара… Ось сива волосина… А, ти старих тепер береш… Так вони платять тобі… скажи… платять тобі? А, ти старим продався… Тоді я тобі не потрібна… лишайся з тією…
Вона підвелась, підбігла до кофточки, що на стільці валялась, і хапливо її одягла.
Він хотів її затримати й соромливо бубонів:
— Та ні… Кло… схаменись… я не знаю, що це таке… слухай, лишися… ну… лишися…
Вона приказувала:
— Лишайся з старою… лишайся… замов каблучку з її волосся, з її сивого волосся… його в тебе досить…
Вона швидко і хапливо одяглася, зачесалась і наділа вуаль; а що він хотів схопити її, то вона одважила йому з розгону ляпаса. Поки він стояв приголомшений, вона розчинила двері й вибігла.
Коли він лишився сам, шалена лють закипіла в ньому на ту стару шкапу Вальтерку. Ну, покаже ж він їй, не помилує!
Він змочив водою червону щоку. Потім і собі вийшов, міркуючи про помсту. Цього він уже не подарує. Ні в якому разі!
Він зійшов до бульвару й, гуляючи, спинився коло ювелірні, щоб подивитись на хронометр, — Дю Руа давно хотілося купити, але він коштував тисячу вісімсот франків.