Нарешті сунув чудернацький похід спільників та друзів Дю Руа, яких він познайомив із своєю новою родиною, — відомі в паризькому півсвіті особи, що негайно стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочнів, підупалі дворяни, зубожілі, заплямовані й, що найгірше, — часом ще й жонаті. Це були пан де Бельвіль, маркіз де Банжолен, граф та графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, шевальє Вальреалі, потім запрошені Вальтера: принц де Герш, герцог та герцогиня де Ферасін, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер йшли посередині з виглядом вихованих провінціалів.
А органи все співали, сповнювали величезну будівлю гучними й ритмічними звуками, що стелили до неба людську радість і печаль. Вхідну браму зачинили, і раптом стало темно, мов сонце вигнано за двері.
Тоді Жорж став навколішки з дружиною проти освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, в митрі і з патерицею в руці, вийшов із ризниці, щоб з’єднати їх у ім’я вічного.
Він поставив звичайні питання, обмінив каблучки, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодих із християнською промовою. Говорив про вірність довго, пишно. Це був високий, гладкий чоловік, чудовий прелат з величним черевом.
Почулись ридання, і дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши руками обличчя.
Вона мусила поступитись. Що їй було робити? Але з того дня як прогнала зі своєї кімнати дочку, що вернулась, з того дня, як сказала пошепки Дю Руа, що церемонно вклонився їй знову, перед нею з’явившись: "Ви найпідліший з усіх, кого я знаю, не говоріть до мене ніколи, бо я не відповім вам", — вона терпіла несосвітенну і невтішну муку. Ненавиділа Сюзанну гострою ненавистю; це було складне почуття, в якому безнадійна жага сусідувала з разючими ревнощами, чудними ревнощами матері і коханки, постійними, лютими, палющими, як роз’ятрена рана.
І от єпископ вінчає їх, її дочку та її коханця, перед двотисячною юрбою і перед нею! І вона нічого не може сказати? Не може перешкодити цьому? Не може крикнути: "Та чоловік же цей мій, він мій коханець. Союз, що ви благословляєте, — безчестя!"
Деякі з жінок розчулено шепотіли:
— Бідна мати, яка вона зворушена.
Єпископ промовив:
— Ви належите до найщасливіших на землі, до найбагатіших і найшанованіших. Ваш хист, пане, підніс вас над юрбою, і ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, мусите доконати велике діло, подати іншим великий приклад…
Дю Руа слухав його, п’яний з гордощів. До нього, саме до нього казав так прелат римської церкви. А за спиною він почував натовп, виборний натовп, що зібрався ради нього. Йому здавалось, що сила якась його захоплює, підносить. Він ставав одним з володарів землі — він, він, син бідних кантельських селян.
Він зненацька побачив їх у вбогому шинку на верховині горба над великою руанською долиною, батьків своїх, що частують тамтешніх селюків. Він послав їм п’ять тисяч франків із спадщини графа де Водрека. А тепер пошле п’ятдесят тисяч. Вони куплять невеличкий маєток, будуть задоволені й щасливі.
Єпископ кінчив свою орацію. Один зі священиків у золоченій єпітрахілі зійшов у вівтар. І органи знову почали славити молодих.
Часом з них здіймались протяглі викрики, розлогі й розкотисті, як хвилі, такі гучні та могутні, що здавалось, зрушать, висадять покрівлю й розіллються по синьому небі. Їхній протяглий гук геть сповнював церкву, проймав трепетом тіло і душу. Потім вони зненацька вщухли і тонкі, гнучкі гами розсипались у повітрі, торкаючись вуха легкими подихами; граційні, дрібненькі, пурхливі співи линули, як пташки, і раптом ця кокетна музика знову ширилась, набираючи страшної сили та повноти, немов піщинка, яка оберталась відразу в цілий світ.
Потім над схиленими головами забриніли людські голоси. Співали оперові артисти — Ворі та Ландек. Тонка запашність ладану повивала повітря, а в олтарі відбувалась божественна відправа; богочоловік, з поклику свого священика, сходив на землю, щоб благословити тріумф барона Жоржа Дю Руа.
Любий друг, стоячи навколішки коло Сюзанни, схилив чоло. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, глибоко вдячним божеству, що так йому сприяло, що було до нього прихильне. І, не тямлячи гаразд, до кого саме звертається, він подякував йому за свій успіх.
Коли відправа кінчилась, Жорж подав руку дружині й перейшов до ризниці. Тоді почавсь безкраїй похід присутніх. Жорж, не тямлячись із радощів, уявляв себе королем, якого народ проголошує. Він потискував руки, бурмотів невиразні слова, відповідав на привітання: "Ви дуже ласкаві".
Зненацька він побачив пані де Марель, і як тільки він згадав про всі їхні поцілунки, пестощі, про її пустощі, згадав згук її голосу, смак її уст — йому у крові здійнялося раптове бажання знову нею володіти. Вона була гарна, елегантна зі своїм хлоп’ячим виглядом і жвавими очима. Жорж думав: "Яка ж все-таки чудова з неї коханка".
Вона підійшла трохи боязко, трохи стурбовано і подала йому руку. Він узяв її і затримав. Тоді почув обережний поклик від цих жіночих пальців, тихий потиск, що прощає і знову манить. І він теж цю ручку потиснув, мов казав: "Я досі люблю тебе, я твій".
Їхні очі скинулись, усміхнені, блискучі, закохані. Вона шепнула своїм ніжним голосом:
— До побачення, пане.
Він весело відповів:
— До побачення, пані.
І вона пішла.
Підходили інші. Юрба котилась до нього рікою. Нарешті порідшала. Відійшли останні з присутніх. Жорж знову взяв Сюзанну під руку й рушив із церкви.
Вона була повнісінька, бо кожен знову зайняв своє місце, щоб побачити, як вони вкупі йтимуть. Він ішов поволі, спокійною ходою, піднісши чоло, втупивши погляд в осяяний просвіт дверей. Почував, що по тілу йому котиться довгий дрож, той холодний дрож, що дає його безмежне щастя. Нікого не бачив. Думав тільки про безмежне щастя. Нікого не бачив. Думав тільки про себе.
Коли вийшов на поріг, побачив збиту юрбу, чорну, галасливу юрбу, що прийшла сюди задля нього, задля нього, Жоржа Дю Руа. Народ паризький дивився на нього й заздрив.
Потім, підвівши очі, побачив геть за майданом Згоди палату депутатів. І йому здалось, що зараз одним скоком перемайне з церкви в Бурбонський палац.{33}