Його рука — на грудях в неї й досі, —
Таран, щоб ніжну зруйнувать стіну!
І серце — житель міста, що в облозі, —
Уже дістало рану не одну,
Та б'ється, й дрож у руку йде міцну
Це будить шал і тлумить жаль геть-чисто, —
Він проривається в солодке місто.
Спочатку зве язик, немов сурма, —
Хай ворог піде на переговори;
З постелі білої бліда сама
Відповідає — кидає докори, —
Мовчить Тарквіній, владний і суворий;
Вона ж питає, молячи його:
Чому їй чинить зло? Пощо? Чого?
А він: "Від щік твоїх, і снігу, й жару
Бліда лілея блідне знов і знов,
Шаріється ще більш троянда яра, —
Хай скажуть барви про мою любов;
Тож їх вина, що хочу без відмов
Здобуть фортецю і тебе здобути, —
Тебе ж твій погляд і призвів до скрути.
Тому благаю — не кляни мене,
Краса тебе до пастки заманила;
Скорися й задоволення земне
Даруй мені, бо над життя ти мила,
Тож я прийшов, моя зростає сила;
Жага від нарікань твоїх згаса, —
Та будить знов її твоя краса.
Я знаю, що пізніш мене зустріне,
Я бачу, колючки — це захист руж,
Для меду захист — це жало бджолине, —
Та що з цих порівнянь? Я рвусь чимдуж!
Порад і найщиріших не збагну ж:
Краса пробуджує жагу бездонну,
Яка не зна обов'язку й закону.
Я в глибині душі збагнув, осяг,
Що зло, ганьбу і жалість викликаю;
Але жаданню що заступить шлях,
Коли ж бо мчить, збезуміле до краю?
Зневагу й ворожнечу — так! — пізнаю,
Заплачу й каяття мене поб'є,
Одначе рвусь безчестя взять своє".
Сказав і меч здійняв над головою, —
Так сокіл хижий в небесах висить,
Лякає долі пташку тінню злою,
Хай злине — дзьоб кривий її вразить:
Так під мечем Лукреція лежить,
А він, як сокіл дзвоником ту птаху,
Пригнічує невинну, повну жаху.
"В цю ніч, Лукреціе, моєю стань,
Якщо перечиш — сила допоможе,
А ні — то замордую без вагань,
Уб'ю раба й звалю тобі на ложе,
І згинеш, згубиш честь, помреш негоже;
В тім, що застав з рабом тебе, жону,
І вас убив на ліжку, — присягну.
Переживе тебе твій муж-бідаха,
Щоб кожен погляд жалив, мов стріла;
На весь твій рід впаде страшна зневага,
Дітей оберне в байстрюків хула;
Про тебе, що ганьби їм завдала,
І про твій гріх пісні складуть піїти,
Щоб їх в усі часи вивчали діти.
Скорися — буду другом я тобі;
Вина таємна — то не гріх навіки;
А трошки зла для блага, далебі,
Не вадить праву і меті великій.*
Трутизна, що домішуєм у ліки,
Їх очищає, змінюючи суть,
І ліки повне зцілення несуть.
Заради мужа і дітей заради
Мені віддайся: здумай, що їх жде,
І не лишай їм, наче скарб заклятий,
Ганьбу, що з них ніколи не спаде,
Що гірш за рабство і страшніш за те
Каліцтво вроджене... Все зваж, як треба:
То — гріх природи, це — твоя ганеба".
Зловісно глянув, наче василіск,
Здригнувся раптом, змовк і ледь трясеться;
Вона, той чистоти сяйливий блиск,
На білу схожа лань, що в кігтях б'ється,
В пустелі беззаконня не здається, —
Хижак не чує тих благань, мовчить
І слухає свою лиш ненасить.
Коли зловісна хмара, як заслона,
Закриє світ і гори сповива,
Ласкавий вихор із земного лона
Здіймається і тучі розрива,
Щоб злива не линула громова, —
Так голос ніжний стримав хіть квапливу,
Адже й Плутон скоривсь Орфея співу.*
Але це тільки виграшки кота,
І поки миша в лапах важко дише,
Вирують в ньому пристрасті, й зроста
Від жертви лютих мук бажання хиже, —
Хай вухо чуйне, серце ж бо глухіше:
Від сліз стає жорстокою жага,
Хоч дощ і мармур краплями змага.
Вдивляється благальними очима
В жорстокі риси грізного лиця;
І ллється мова скромна, ледь вловима,
Зітханням пересипані слівця,
І рветься нитка думки без кінця.
І речення стихають рятівничі,
Тому вона повторює їх двічі.
Його благає, молить всім святим,
Юпітером і дружбою своєю,
Любов'ю мужа і плачем своїм,
Людським законом, шаною, душею,
І лицарством, і небом, та землею,
Аби вернувся він у свій покій,
Скорившись честі — не жазі гидкій
І каже: "Чом же за гостинність щиру
Невдячністю відповідаєш нам?
І джерела, з якого пив допіру,
Не каламуть, — хай буде чисто там;
І лук відкинь, себе ти не заплям;
Мисливцеві стріляти не годиться,
Як оленятком ходить олениця.
Мій муж — твій друг! Так пожалій мене;
Ти — можновладний, не робись тираном;
Мене, слабку, хай сіть твоя мине;
Ти — чесний, не бери мене обманом.
Тебе прогнати хочу я зітханням:
Який би муж стогнання жінки зніс?
Прислухайсь до моїх благань і сліз!
Вони, як буйні океанські хвилі,
В твоє скелясте серце б'ють і б'ють,
Його зм'якшити прагнуть срібнокрилі,
Бо хвилі навіть камінь перетруть.
Хоч кам'янішим каменя не будь —
Тоді б мене тобі зробилось шкода:
Бо жаль в залізні прослизне ворота!
Зустріла, як Тарквінія, тебе, —
Чому ж ти образ царський вкрив ганьбою?
Я скаржусь небу — небо не сліпе, —
Ти честь свою плямиш перед собою.
Не той ти, ким здаєшся, і порою
Не тим здаєшся, ким насправді є, —
Царевичем. Шануй ім'я своє.
Якщо ти сієш зерна зла й огуди,
Які пороки розцвітуть в краю?
Як нині чиниш злочини, що буде,
Коли ти владу утвердиш свою?
І наймізернішому холую
Злочинство щонайменше не минеться,
А царський гріх в народі озоветься.
Тебе любити будуть через страх,
Незлих царів бояться із любові:
Тож прирівняєшся до тих плутяг,
Що беззаконня виправдать готові,
Та краще їх не знати ватажкові,
Царі — це школа, це найкращі з книг,
Щоб ми, підданці, вчилися по них.
Чи будеш вчити хтивості у школі,
В якій уроком стане лиш ганьба?
Чи будеш дзеркалом, в якім доволі
Правдиво відіб'ється злість тупа?
Невже замінить честь тобі — хвальба?
Підтримуєш розпусту замість слави
І добре ймення сам ганьбиш, неправий?