Усе це і ще багато-багато іншого чулося в тому крикові: "Кокі! Кокі!"
Та глухі стіни не відгукнулись, не відгукнувсь і коридор, і весь світ. Миттєвий переляк минувся, і Кокі знову став той, що був перше: маленький відважний какаду. Він сидів на підвіконні нерухомо, схиливши голівку набік, і одним оком, не кліпаючи, дивився вниз, на підлогу, де так близько, так небезпечно близько чигав одвічний ворог усього пташиного роду.
Голос його, такий людський, злякав кішку, і вона не стрибнула, а лише прищулила вуха й припала ще дужче до підлоги.
Знов настала тиша, у якій чути було тільки велику зелену муху, що дзижчала й гучно стукалась у шибку: і в неї була своя трагедія, бо оманливо прозора стіна в’язнила її, не пускала в ясний світ, що сяяв так близько.
Своя біда, своя мука була й у кішки, їй дошкуляв голод, що висушив у ній молоко для сімох кволеньких, писклявих кошенят, ще сліпих, із тоненькими, безсилими лапками. Про них їй нагадував щем у сухих ципках та материнський інстинкт, і завдяки якимсь тонким процесам у мозку вона могла вочевидь уявляти їх у темному кутку під сходами в підвалі, де вона потай змостила серед мотлоху кубло й навела їх, прокравшися туди крізь прорвану сітку на душнику.
І той зоровий образ, і шкулький голод підштовхнули її, і вона знов напружилася для стрибка, вимірюючи відстань очима. Та Кокі вже став самим собою.
— Стонадцять чортів! Стонадцять чортів! — голосно закричав він, войовниче й зухвало настовбурчивши пір’я. Кішка внизу налякано припала до підлоги, прищулила вуха, заметляла хвостом й озирнулась по кімнаті, видивляючись у найтемніших кутках, чи не ховається там людина, що вигукнула ті слова.
Усе те кішка робила, хоч добре чула й бачила, що людським голосом кричить біла птаха на підвіконні.
Зелена муха ще раз стукнулась у невидимий мур своєї в’язниці. Кішка, враз наважившись, підібралась і плигнула на підвіконня, просто на Кокі. Він метнувся вбік, але кішка махнула лапою, дістаючи його, і він підстрибнув угору, тріпочучи відвиклими від льоту крильми. Кішка зіп’ялася на задні лапи, а однією передньою сягнула вгору, наче дитина, що бриликом ловить метелика. Лапа в кішки була сильна й мала гострі гачки-пазурі.
Зачеплений тією лапою в повітрі, Кокі впав додолу. Повільно, мов пухнастий сніг, опадало за ним біле пір’я. Кішка вже каменюкою сплигнула з підвіконня; пір’їнки лягали їй на спину, і від їхнього легкого дотику вона щулилася, припадала до підлоги й злякано озиралась — чи нема якої небезпеки.
РОЗДІЛ XXI
Гаррі дель Мар знайшов у помешканні Дега Доутрі лише купку білого пір’я й дізнався від господині мебльованих кімнат, що сталося з Майклом. Насамперед він, не відпускаючи таксі, довідався, де мешкає доктор Еморі, й упевнився, що Майкла замкнено у флігелі на задньому подвір’ї. Тоді поїхав купити квиток на пароплав "Уматіла", що мав удосвіта відпливти до Сієтла в П’юджет-Саунді, а далі спакував свої речі й заплатив по всіх рахунках.
Тим часом у кабінеті доктора Еморі точилася словесна баталія.
— Він кричма кричить! — твердив доктор Мастерс. — Полісменам довелося вгамовувати його в кареті кийками. Він просто знавіснів. Вимагає свого собаку. Як можна так робити! Це занадто жорстоко. Ви не маєте права отак украсти в нього собаку. Він здійме ґвалт у газетах.
— Пхе! — відмахнувся Еморі. — Хотів би я побачити репортера, що має досить відваги, аби підійти на відстань голосу до чумного бараку, де замкнено прокаженого, і побалакати з ним. А якби той Доутрі зумів якось передати листа до редакції попри варту, то хотів би я побачити редактора, що не спалить того листа, тільки-но дізнається, звідки він. Не бійтеся, колего. Ґвалту в газетах не буде.
— Але ж проказа! Небезпека для населення! Собака стільки часу стикався з хазяїном. Він же сам став ходячим джерелом зарази.
— Інфекції, колего. Так звучить краще, професіональніше, — поправив його Еморі зі зверхньою міною.
— Хай буде інфекції, — підхопив Мастерс. — Треба ж пам’ятати про громадські інтереси. Не можна піддавати людей такій небезпеці заразитись…
— Інфікуватися, — знову спокійно виправив Еморі.
— Називайте, як хочете! Людність…
— Пусте, — перервав його Еморі. — Того, що ви й ваші колеги в санітарній управі не знаєте про цю хворобу, стало б на більше книжок, ніж їх написали люди, які спеціально її вивчали. Це хвороба виключно людська, її тисячі, десятки, сотні тисяч разів пробували й пробують прищепити тваринам — коням, кролям, пацюкам, віслюкам, мавпам, мишам, собакам, — і жодної вдалої спроби. Навіть більше — ні разу не вдалося штучно прищепити її людині. Ось — переконайтеся самі.
І доктор Еморі почав діставати з полиць книжки.
— Цікаво… вельми цікаво… — час від часу кидав доктор Мастерс, переглядаючи сторінки, що розгортав перед ним господар. — Я й гадки не мав… такі гори роботи перероблено… Та однаково — докінчив він, — ви не зможете переконати профанів цими матеріалами. Так само й я не зможу переконати громадськість. Та й не хочу. Опріч усього, цей чоловік приречений на довічне ув’язнення в чумному бараці, йому судилась доля живого мерця. Ви самі знаєте, що то за місце. Він любить свого собаку. Він навісніє за ним. Віддайте йому пса. Ви чините ницо й жорстоко, і я вам у цьому ділі не помагатиму.
— Ні, помагатимете, — холодно запевнив його Еморі. — І я вам скажу, чому.
І сказав. Сказав такі речі, яких звичайно лікар лікареві не каже, зате політик політикові — досить часто. Речі, яких ми не можемо тут переповісти, хоч би вже тому, що вони занадто принизливі й не додають гідності пересічному американцеві; внутрішні справи, таємниці місцевих урядувань, що їх обирав пересічний американець, наївно переконаний, ніби він у виборах виявив свою волю й ніби вони чинять за його волею; речі, які дуже зрідка відкопують на світ і відразу ховають у грубих томах звітів різних спеціальних комітетів та федеральних комісій.
Таким чином Волтер Меріт Еморі навкір докторові Мастерсу заволодів Майклом; святкуючи свою перемогу, повіз дружину вечеряти до ресторану Жюля, а потім до театру, подивитися на Маргеріт Англін [21], і повернувся додому вночі, о першій годині. У піжамі він вийшов до флігеля глянути на Майкла — але Майкла вже не було.