— Дурна ти, Целько!—скрикнула вона сама до себе.— Все те нісенітниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так, як чесні люди? Чому не прийде, не представиться, не... Але що там, читаймо далі!
"Запитаєте, пані, напевно, чому для висловлювання Вам сього всього вибираю таку не зовсім пригідну дорогу, відповідну радше для труса, ніж для мужчини?"
— Чи бач його? — скрикнула Целя з усміхом.— Як угадав! І відвагу має назвати річ ЇЇ іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвилі.— Але знов тільки на папері! Ну, ну, що то він там далі пише?
"Я справді трус, не супроти небезпек і противностей життя, бо з тими я боровся від дитинства І то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Боюся зробити їм найменшу прикрість і через те не раз роблю її мимоволі, а се мучить і болить мене ще гірше, ніж їх самих. Чую, що бракує мені тої твердої підстави в поступуванні з людьми, яку дає товариське виховання і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сміх і жаль, і се відбирає мені всяку смілість, яку собі вирозумую. Тужно мені до людей, до приязні, любові, щастя — а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі інших. "Так що ж, чи хочеш украсти їх із-за угла?" — запитаєте, пані, напевно".
— Чи сказився! — скликнула Целя з якимось переляком.— Точка в точку вгадав мою думку!
"Ні, дорога пані (ага, "дорога"! Вже знов починає! — шепнула Целя), я бажаю тільки вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потім ціле життя, всі сеої сили присвятити на здобування того, що іншим щасливіша доля дарує без труду. Нині Ви, пані, знаєте мене тільки з непочесної поверховості. Тож не прошу нічого більше, як лиш одного: позвольте мені дати Вам ближче пізнати себе! Я не хотів би без Вашої волі чинити ніяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, у котрих Ви живете, не наражувати Вас на насмішки, дотинки та неприємності. Знаю, впрочім, тих людей, хоч і здалека, і можу Вам тільки одне сказати: стережіться, пані, зарівно батька, як і сина!"
— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блідніючі уста.
"Та чого ж я хочу?" — запитаєте, пані. Одного тільки: позвольте мені зблизитися до Вас, дати Вам ближче пізнати себе! Дайте мені знак, що не маєте супротив мене ніякої антипатії, що зближення моє не зробить Вам ніякої прикрості! Напишіть"...
— Дурень! — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма.— Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурниці. Позволь йому зближуватися до мене! Хіба я йому бороню? Але ба, ту саме й єсть хитрість, підла засідка. Наробить яких дурниць, осмішить мене, а тоді скаже: самі Ви позволили мені! Ні, ні, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнання, щоб і на очі мені більше не показувався. "Що не маєте супроти мене ніякої антипатії, що зближення моє не справить Вам ніякої прикрості!" Ну, відки ж я се маю знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась галярета, не мужчина! Ну, малась би я спишна, якби дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозріннями! Всі жили би з мене вимотав! Ні, волю вже лишитися тим, чим є, ніж в’язати свою долю з таким непотребом!
І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшлася кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом с ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилилася з вікна, то побачила, що на розі вулиці, насупротив вікна, стояв автор листа з очима, вліпленими в вікно. Поява Целі, очевидно, перепудила його, він кинувся мов опечений і хотів утікати, але не міг відірвати очей від вікна. Сей вид видався Целі таким комічним, що засміялася на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони вниз, мов снігові платочки, крутячись і розлітаючися в різні боки. Кілька з них, покрутившися та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блідий і ніби прикований до кам’яного тротуару, стояв на розі вулиці.
IV
— Прошу паннунці на сніданє! — сказала стара Осипова, відхилюючи двері світлички. Целя стрепенулася на її голос, але зараз же вспокоїлась, потрясла головою, а озирнувшися в дзеркалі і поправивши червону оксамитну стьожечку, якою зграбно перев’язала поперек тім’я своє коротке волосся, пішла до їдальні.
Панство Темницькі сиділи вже при столі, а властиво сиділи оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз у раз порушуючи зів’ялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тільки для її глухих вух, з якимись невидними сусідами. Впрочім, при столі старенька відзивалася дуже рідко і сиділа, вперши очі в якийсь один предмет, немовби не бачила нічого більше довкола. Целя дуже її жалувала, старалася услугувати їй при столі, розмовляти з нею знаками. Але старенька зразу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними для неї об’явами чемності і співчуття. Віддавна привикла вона до того, що її найближчі цілковито ігнорували її і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що зразу навіть з підозрінням почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дівчина хоче здобути собі її ласку для якихось своїх цілей. Але переконавшися, що Целіна зовсім далека від яких-будь своєкорисних замислів, старенька помалу привикла до оказуваних їй чемностей і приймала їх якось апатично, нічим не показуючи, що вони справляють їй приємність. Але й ся апатія ні крихти не змінила поступування Целіни, теплого і сердечного, не ослабила її співчуття до нещасної старої жінки, при житті ще здеградованої між старе дрантя.
— А, ось і вона, наша маніпулянтка! — скликнув весело старий Темницький.— Вітаємо паню. Як же там пані спалося? Що там гарненького снилося?
Тим часом доктор устав мовчки з крісла, наблизився до неї і буркнув:
— Добрий день, пані!
Целя звичайно подавала йому руку, яку він стискав по-товариськи. Але сьогодні доктор, уклонившися, прудко підніс її руку до уст і поцілував. Целя почула гарячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий рум’янець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсім нічого не бувало, спокійно обернувся і сів на своїм місці.