Стась "відмер", але Борька не відпускав його.
— Він що — того? — кивнув Борька услід сірому пальту і красномовно спробував просвердлити у своєму лобі дірку пальцем.
— Ні,— втомлено відповів Стась.— Він філателіст.
— Як-кий?
— Не який, а філателіст. Марки збирає, не чув хіба такого? Філателіст-колекціонер... Борько, слухай, можна я піду додому?
— Ну! А що... він хотів?
— Червону пальму... Та ні, не справжню, а марку. Це така марка, а на ній — червона пальма.
— Не-е-є! — у Борьки відвисла м'яка вогка губа над підборіддям.— Двадцять рубчиків за марку?! Брешеш ти, мабуть.
— Та ні, правда, вона унікальна, ця марка... їх усього п'ять — і одна у мене...
— Ну! — Борька зміряв Стася дивним поглядом, у якому змішались і подив, і недовіра, і насмішка.— І ти не продав?
— Ні. Хто таке продає? Борю, можна — я додому? — Стась притупував по снігу ногами в коричневих дитячих черевиках.
— Топай, чого ж! — милостиво дозволив Борька.
А потім Піпін Довгий стояв і дивився услід Стасеві, і на обличчі його відбивалась надсадна робота неповороткої думки.
II
— О-о-о! — тільки й міг вимовити Стась, коли побачив на порозі своєї кімнати Борьку.— О-о-о!
Борька осліплено дивився на яскраву ялинку, на блискучий паркет і на Стася з білим бинтом, обмотаним довкола шиї.
— Болить... оте, ну — горло? — поморщився Борька.
— Угу! — сказав Стась.— Здорово болить. Як сто кішок шкребуться.
— Морозиво жував? Ні? А що ж?
Борька присів на стілець, поклав на коліно велику шапку і з цікавістю поглядав на Стася. Той спершу боявся, що за Борьчиною цікавістю причаїлося з десяток несподіваних неприємностей і "щиглів", але Піпін Довгий мирно сидів на стільці.
Зайшла в кімнату мама. Вона сказала, щоб Боря роздягнувся, дала Стасеві ліки і чай з молоком, а Борьку почастувала густою червоною наливкою, поклала йому на тарілку солодкий пиріг з яблуками — Борька ум'яв його вмить — і Стась зовсім заспокоївся і навіть відчув якусь вдячність до Борьки: все-таки не кожен схоче сидіти у хворого, та ще й під час зимових канікул.
— А той... як це... філі... філе... ну, як його — не чіплявся більше? — поцікавився Борька.
— Філателіст? — здогадався Стась.— Ні-і. Він чекає, щоб я сам до нього прийшов.
— А ти? — Борьчин погляд нетерпляче обмацував Стасеве лице.
— Та ти що! Це ж червона пальма! Мені її брат Женька дістав. Я б її за мільйон не віддав!
Борька чомусь полегшено зітхнув — мабуть, як слід прожував наступну порцію пирога — і запитав:
— Вона що — така гарна, ця твоя пальма?
Стась помовчав якусь мить, а потім притишено вимовив:
— Якщо хочеш... Ти справді хочеш? Я тобі можу показати, якщо хочеш...
— Та я все життя знаєш як хотів на червону пальму поглянути! А ти ще питаєш, ото дивак!
Стась раптом забув усі болючі, підступні Борьчіші жарти і образи.
— Он там, на столику. Так, так, той синій клясер! Альбом... Дай сюди, я тобі знайду!
Стась одразу відкрив альбом на потрібному місці, легенько і ласкаво торкнувся пальцем марки:
— Ось, дивись! Це вона! Знаєш, коли хочеш — ти всі подивись. Тільки, Борько, обережно, ти знаєш, їх треба пінцетом брати, але взагалі, якщо хочеш, то можеш і руками...
Борька дивився на марку і дивувався. Ну, марка як марка. Крихітний зубчастий квадратик з яскраво-червоною пальмою на березі моря і з чорною дужкою штемпеля — за це стільки грошей? Бувають же на світі диваки!
— Н-мм-кхх! — пробурмотів Борька, а Стась, який напружено слідкував за ним, розчаровано запитав:
— Тобі не подобається? Борю, чом же тобі не подобається?
— М-м-м-м! Що ти! — Борька заплющив очі і цмокнув губами:— Я б за таку м-марочку... не те що двадцять ру б ликів — я б півжиття віддав. Во! Во пальмочка!
— От бачиш, а ти питав, чому я її не віддаю,— Стась сів на ліжку, очі його збуджено блищали, і він сам не знав, з чого більше радіє: чи тому, що має таку марку, чи тому, що вона сподобалась Борьці.
А Борька розпалювався:
— Я б таку марочку знаєш як? Я б цю пальмочку — в рамку і очей би не спускав. Я б уночі вставав і дивився, не те що вдень!
Стась усміхався широко, і його тоненька шия витягалась над білим обручем з бинта і вати.
— Дай, будь ласка, альбом! — раптом сказав він, рішуче стуливши губи.
Обережно, щоб не пошкодити жодного дорогоцінного для знавця-колекціонера зубчика, Стась вийняв марку з червоною пальмою. Він тримав її на долоні якусь мить, а потім урочисто простягнув руку до Борьки:
— На, візьми... Я... я тобі її дарую. Чом же ти не береш?
— Н-ну! І тобі не шкода? Двадцять же карбованців, двадцять, Піпіне!
— За неї більше можна віддати! — засміявся і відразу скривився Стась — горло таки дуже боліло.
— Більше? Скільки ж?
— Ти ж сам казав — півжиття! А я тобі за так віддаю. Бери.
— Дивак ти, Короткий! Я таких ще не бачив. Тобі палець у рот поклади — ти й то не відкусиш...
— Навіщо палець у рот? — здивувався Стась.
Коли Борька пішов, забравши з собою в маленькому целофановому пакетику червону пальму, Стась задрімав, і йому ввижались цілі пальмові гаї на березі моря, і листя на пальмах було червоне.
III
Після зимових канікул, у перший день занять, Піпін Довгий сидів па підвіконні і демонстрував кільком однокласникам новеньку авторучку, наповнену червоним чорнилом.
— О, бачили: вниз опустиш — і зразу видно мавпу на пальмі, а переверни знову — і нема нічого. Здорово, правда? Класна ручка, ви такої і в очі не бачили, і в руках не тримали! — Борька скорчив найстрашнішу, яку вмів, гримасу і заклав ручку за велике, схоже на вареник вухо.
— Слухай, Піпіне Довгий, тобі ж така ручка зовсім не потрібна! Ти й звичайною не багато пишеш,— сказав хтось із гурту, і всі хлопці разом засміялись.
— Но-но! — грізно глянув Борька, стискаючи кулаки, але жартівника врятувала поява Стася.
Побачивши його, Борька загукав:
— Короткий, привіт! Іди, голубчику, сюди! Я тобі щось таке зараз як покажу!
— Ану, глянь! Бачиш — пальмочка? І мавпочка? Черво-она! Це, брат, уже річ, не те що марочка, гм? Як ти думаєш? Отак-то — пальму на пальму!
Стась заціпенів, ще не зовсім розуміючи, у чім річ. А Борька говорив далі:
— Я дяді марочку, а дядя мені ручку, правда, не той... не транзистор, а однак, гм? А ти думав — я її справді в рамочку? Думав, признайся?