— Як не хочеш на одній, так шукай собі іншу…
— Вибачай, чоловіче, — гримнув січовик, — у мене такий звичай, що куди б я не прийшов, то вже відти не піду, поки сам не схочу.
— Такий саме звичай і в мене…
— Вставай же, кажу тобі, — скликнув січовик, — не то я тебе по-запорозьки підведу!
— Чи не схотілось тобі, козаче, тичка подуть [7]? — спитав чоловік, зареготавшись на ввесь степ, неначе само пекло зареготало.
— Я тебе так подму, — гукнув січовик, ще гірш розсердившись, — що аж на тій могилі опинишся.
— Гляди, козаче, не то мене не зведеш, ти торби моєї не підіймеш.
— Брешеш, підійму, і потилицю ще тобі нею натовчу!
Січовик справді хотів був затопить по гамалику [8], ухопивсь за торбу, та сюди-туди і з місця її не зворухнув; попробував обома руками взять, аж заморився від натуги, а все-таки не зворухнув.
— Що там таке в торбі? — бубонів січовик, поглядаючи то на чоловіка, то на торбу. — Який там біс сидить?.. Я ж таки неабиякий, підкови розгинаю, коня підіймаю, а гемонської торби й з місця не зворухнув… Скажи мені, чоловіче, — спитав він, — що ти таке на світі: чи який характерник, чи, може, сам чорт?
— Не характерник і не чорт, — одказав чоловік, схиливши на груди голову, — тільки чортова у мене доля…
— Яка ж у чорта доля?
— Не така, як у людей!
— Се, й не питаючи, знав… А ти мені скажи, який там біс сидить у твоїй торбі, що вона така важка?
— Подивись…
Січовик розв'язав мотузок, засунув руку в торбу й витяг голову старої бабусі. Аж звомпив[9] він, глянувши на неї, і трохи з рук не впустив. Як учора одрубана: біле — волосся було скуйовджене й облите запеклою кров'ю; брови нахмурились, незакриті очі грізно дивились, рот розкрився, страшно було глянуть на вид старої: здавалось, буцім вона в останній час кого проклинала.
— Чия се голова? — спитав січовик, прозоро поглядуючи на чоловіка.
— Матчина…
— Хто ж її одчесав?
— Я!..
— Ти?.. Рідну неньку?! Мій боже милий, чом же ти не затримав такої грішної руки?! — скрикнув січовик, опускаючи голову в торбу. — Що ж там-ще в тебе? — спитав він, дивлячись на чоловіка.
— Подивись…
Січовик знов поліз у торбу й витяг другу голову молодої, дуже гарної дівчини. Джегерелі[10] й дрібушки ще не порозплітались, тільки довга коса, чорна, як гайворон, позлипалась запеклою кров'ю. Очі були трошки прищурені, а устонька, як терен синій, одкриті, і зубки, неначе перли нанизані, біліли й блищали.
— Мій боже милий, яка ж гарна! — скрикнув січовик, — і на таку піднялась рука?!
— Піднялась, коли одрубана…
— Чия ж се голова?
— Сестрина.
— Чи не ти і сю одчесав?
— Одгадав!
— Знаєш, чоловіче, — зітхнувши, промовив січовик, — на усьому світі нема нещасливішої тварі; як ти, от що!
Чоловік швидко повернув голову й пильно глянув на січовика, ніби хотів роздивитися, од кого почув сю річ.
— Козаче, — сказав він журливо, — не тобі першому показував я сі голови, не тобі одному й признавався: всі ж од розумної голови казали, що нема на світі й звіра лютішого від мене, і не брехали вони; однак ти од щирого серця сказав святу правду; на усьому світі нема нещасливішої тварі, як я!.. Од мене все одцуралось; і небо, і земля, і саме пекло!.. Мене прокляла мати, прокляв і батько з того світу — я Каїн!.. А тобі мене жаль як побіденного, нещасливого… Спасибі тобі, козаче, дай руку, побратаємось! — чоловік простягнув руку, як лопату, обвинуту товстими жилами, немов вірьовками.
— Вибачай, чоловіче, — одрізав січовик, — хоч мені тебе й жаль, а прочварі, Каїнові, руки не подам і побратимом не буду.
Чоловік аж з місця скочив, так його уразила ся одповідь. Хоть нижчий він од січовика, а як роздрочився, так страшно й глянуть на його постать: плечі й груди, як башта, кулаки, як дві довбешки; пополотнів, очі кров'ю поналивались. Не звомпив же й січовик, на п'ядь не одступив і сміло дивиться чоловікові в очі…
— Як, — гримнув чоловік, заскреготівши зубами, — ти гребаєш моєю рукою, моїм товариством?.. Чи ти знаєш, блазень, що колись і я був січовиком, колись за велику увагу ставили моє товариство?
— Може, колись, — перехопив січовик, — та не теперечки…
— Так виймай же шаблю й боронись; за сю уразку я визиваю тебе на чесний поєдинок!..
— Не чесний буде поєдинок битися з шаблею проти голих рук, а давай чим здужаєм! — січовик згорнув кулаки й став напоготові.
— Не бійсь і з шаблею не порівняєшся?
— Боюся тільки нечесної смерті: бог нас порівня, а розсудить совість… — одказав січовик, наступаючи.
Як од води стухає полум'я, так остання одповідь січовика припинила ярість чоловіка; не здержав він і його смілого погляду, понурився і назад одступив…
— Совість… совість… — глухо прогомонів він, — ні, ні, не мені, проклятому, брататися з тобою; не тобі простягать і руку суцізі! — чоловік приник до землі й важко застогнав, здавалось, і могила з ним стогне…
— Не сердься, чоловіче, за мою шпарку одповідь, — з жалем промовив січовик: як будеш гинуть, я од тебе не одцураюсь і обидві руки тобі простягну.
Чоловік підняв голову й глянув на січовика.
— Ти з Січі? — спитав він стиха.
— Еге, — одвітив січовик, сідаючи поруч з чоловіком.
— По волі чи недоля туди тебе запроторила.
— Не знаю, як тобі й казать. От слухай, небагацько розказувать. — Закохався я в дівчину в нашому-таки селі і, хотів одружитись, так батько моєї суженої не згодивсь. "Дівча, — каже, — ще молоде та й ти молодий, іди собі у кіш, повештаєшся тамечки років зо три, покуштуй гіркої, і коли господь приведе вернутись, то ми тоді вас і одружим". Моя ненька — батька у мене нема, вмер — дуже вбивалась, однак не одмовлювала: "Іди, каже, синку, коли так треба, нехай тобі бог помагає, бо й батько твій там був: придбаєш і собі козацької слави". Так ото теперечки і повертаюсь додому, придбав, як кажуть, і тієї слави; так запорожці — матері їх ковінька, нехай здорові будуть! — таке прізвище приложили, не знаю, як і неньці казать: Кобзою прозвали, от що!.. Вже були почали Підковою звать, бач, підкови розгинаю, а тут мені на лихо нечиста мати кобзаря принесла; співав, собачий син, співав, та й поклав кобзу, а я не доглядівся, де вона, сів на неї та й потрощив диявольську личину; от мене й прозвали Кобзою. Отаке, бач, прилучилось.