— Не хочеться їсти.
— Чому не хочеться?
— Не знаю. Просто не голодна.
Знявся вітер. Заходило сонце. Іллі здалося, що кімната поменшала і в ній потягнуло холодом.
— Ніяк не можу пригадати, — сказала вона, дослухаючись до тиші мовчазної кімнати.
— Що саме? — запитав через стіл, незворушно присьорбуючи вино, її золотоокий чоловік.
— Пісню. Оту гарну пісню. — Ілла заплющила очі і спробувала згадати мелодію. — Забула зовсім. І в той же час мені страшенно не хочеться забути її. Я хотіла б назавжди зберегти ту пісню.
Вона почала водити в повітрі руками, сподіваючись пригадати ритм. Та даремно. Тоді жінка відкинулася в кріслі й заплакала.
— Я не можу пригадати, — повторювала вона крізь сльози.
— То чого ж ти плачеш?
— Сама не знаю. Не знаю, але нічого не можу вдіяти з собою. Мені сумно — сама не знаю чому, хочеться плакати — невідомо чому. От я й плачу.
Жінка охопила руками голову, її плечі здригалися від беззвучних ридань.
— Нічого, — нарешті мовив чоловік. — Завтра все буде гаразд.
Жінка не ворухнулась. Вона дивилася тільки на порожню пустелю і на зорі, що яскравими цятками жевріли на чорному небосхилі. Десь далеко над пустелею мчав вихор, і в довгих каналах плюскотіла холодна вода. Жінку пройняв дрож, і вона заплющила очі.
— Твоя правда, — сказала вона. — Завтра все буде гаразд.
СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧ
У кам'яних галереях збиралися марсіани, а потім гурт за гуртом зникали в тіні синіх пагорбів, залитих тихим світлом зірок та братів місяців. За величезним мармуровим амфітеатром лежали в сутінках містечка і вілли, сріблилися нерухомі озера, і канали яскріли від обрію до обрію.
На безжурну планету Марс спустився літній вечір. По наповнених зеленим вином каналах линули стрункі й красиві, ніби бронзова квітка, човни. У довгих нескінченних будівлях, що вигиналися на пагорбах, наче змії, на прохолодних ложах лежали, перешіптуючись, коханці. Запізнілі діти бігали по провулках, освітлених смолоскипами, і золоті павуки в їхніх руках викидали пасма павутиння. Подекуди сім'ї ще готували вечерю на вогняних столах, на яких тихо кипіла срібна лава.
В амфітеатрах сотень міст з того боку Марса, де панувала ніч, збиралися на дозвіллі брунатні золотоокі марсіани. І ніби пахощі квітів, линула зі сцен мрійлива музика.
Того вечора в одному театрі на сцену вийшла співачка і заспівала пісню. За мить увесь зал заворушився. Розгублена жінка урвала спів. Вона схопилася рукою за горло. Потім кивнула музикантам, і ті знову взялися за інструменти.
Знову заграв оркестр, і пісня полилася знову. Зал зітхнув. Люди подалися вперед у своїх кріслах, дехто здивовано схопився з місця. Дивну, не знану тут пісню співала жінка. Вона намагалася спинити потік невідомих слів, що линули з вуст, але вони зривалися проти її волі:
А Дженні зазирнула до буфету —
В буфеті ж тільки вітер повівав...
Вкрай збентежена співачка затулила руками рот, і пісня змовкла.
— Що це за слова? — питалися музиканти.
— Звідки ця пісня?
— Яка це мова?
А коли вони знову піднесли до вуст свої золоті ріжки, над залом знову полинула дивна мелодія. Слухачі підводилися з крісел і голосно гомоніли.
— Що це з тобою сталося? — питали один одного музиканти.
— Яку це ти грав мелодію?
— А ти? Яку ти грав?
Співачка заплакала і побігла зі сцени. Слухачі потоком ринули з театру. Того вечора в усіх марсіанських містах діялися дивні речі. Холодна тривога спадала на планету, наче білий сніг. У темних провулках, збираючись під смолоскипами, діти співали:
А Дженні зазирнула до буфету-
В буфеті ж тільки вітер повівав.
І от наш бідний цуцик
І от наш бідний цуцик
На зуб собі поживи не дістав!
— Гей, малюки! — кричали люди, визираючи з будинків. — Яку це пісеньку ви співаєте? Де ви її почули?
— Ми її ніде не чули. Вона наче сама співається. А слів ми теж не розуміємо.
З грюкотом зачинялися двері. Вулиці спорожніли. Над синіми горбами сходила зелена зірка.
І на тім боці планети, що поринула в тінь, скрізь у нічній темряві прокидалися коханці і прислухалися до чудної пісні, яку наспівували крізь сон їхні кохані.
Жінки раптом прокидались у своїх віллах і пронизливо кричали.
— Ну ж бо, заспокойся. Засни, — умовляли їх чоловіки. — Що з тобою? Певно, наснився поганий сон?
— Зранку станеться щось жахливе!
— Не бійся. Нічого не станеться. У нас усе гаразд.
— Воно ближче й ближче, — істерично схлипувала жінка.
— Та не бійся! Нам нічого не загрожує. Спи спокійно.
Наближався ранок. Тиша і морок панували на Марсі, ніби в глибокому колодязі. В темних каналах відбивалися зорі. Діти спали, згорнувшись калачиком у своїх ліжках, затиснувши в руках золотих павуків. Побравшися за руки, спали коханці. Давно вже зайшли місяці, на вулицях погасли смолоскипи, темрява огорнула порожні амфітеатри.
І тільки перед світанком якийсь далекий звук порушив тишу. То нічний сторож, ходячи безлюдними вулицями міста, мугикав чудну пісню.
СЕРПЕНЬ 1999. ГОСТІ 3 ЗЕМЛІ
Хтось безперестану стукав у двері. Врешті стукіт надокучив Ттт. Вона підійшла до дверей і розчинила їх.
— Ну, чого вам?
— Ви розмовляєте англійською мовою! — здивовано вигукнув чоловік, що стояв на порозі.
— Я розмовляю тією мовою, яку ви чуєте, — сухо відказала жінка.
— У вас чудова англійська мова! — нетямився від здивування чоловік. За ним стояло троє інших. Одягнені всі були однаково. Захекані, брудні, вони щасливо посміхалися.
— Чого вам треба? —запитала Ттт.
— Ми вперше бачимо живого марсіанина, — посміхнувся у відповідь чоловік. — Звичайно, ви не знаєте цього слова. Ми прибули з Землі, — пояснив він, киваючи на своїх людей. — Я — капітан Вільямс. Ми лише годину тому опустилися на Марс. Друга експедиція досягла своєї мети. Перед нами сюди вирушила перша експедиція, але ми не знаємо, що з нею сталося. В усякому разі, ми завершили політ успішно. І ви перша марсіанка, яку ми зустріли.
— Марсіанка? — перепитала вона, зводячи брови.
— Ну, коли хочете, ви жителька четвертої від Сонця планети. Правильно я кажу?
— Це загальновідома істина, — відрізала жінка, нетерпляче поглядаючи на гостей.
— А ми, — товкмачив їй капітан, прикладаючи собі до грудей рожеву пухку руку, — ми прибули з Землі. Чи правду я кажу, хлопці?