Могутнім закликом до суспільного пробудження демократичної Америки, закликом і пересторогою, став соціально-утопійний роман Джека Лондона "Залізна п'ята" (написаний 1906 p., виданий 1908). Цей твір, де йдеться про майбутнє робітниче повстання проти диктатури плутократії, має виразний політичний характер — він і стилем близький до тогочасної публіцистики Лондона, та й зовсім не претендує на психологічну пластичність героїв. Сила роману в іншому — в застереженні людства перед загрозою тоталітаризму, коли робітничий клас буде зведено до рівня модернізованих рабів, а людську особу знівельовано до стадної одиниці.
1907 р. Лондон вирушає в дворічну подорож по Тихому океану на власній яхті "Снарк". На борту цього судна він пише, поряд з іншими творами, "Мартіна Ідена" (1909). Віддаленість від американської дійсності, мавши свої негативні наслідки, — Пригода і Діло тепер уже розходяться для Лондона, — у певному розумінні, одначе, навіть загострює проникливість художникового зору, коли він свою власну приреченість втілює у постаті головного героя цього роману.
В останній період життя (1910 — 1916) глибшають суперечності і в житті, і в творчості Джека Лондона. Слава його облітає Америку й Європу, з ним тепер і преса носиться (це вже вигідніше, аніж цькувати); він особисто по-давньому щирий і товариський, у його домівці в Каліфорнії завжди гамірно і людно, але щось непевне діється в душі самого письменника, настигає якась криза.
Одну за одною осягав Лондон свої мрії: була слава, були гроші, була щира подруга життя, був свій райський куточок на землі — маєток у мальовничій долині Глен-Елен, була подорож на омріяні острови півдня — у кого в житті так казково здійснюються юнацькі мрії? — а проте всі ці осягнені мрії все більше застували якусь іншу Мрію, — життєво важливу, велику, яку завше досягаємо і яка завше лишається недосягненна. Слабшають зв'язки письменника з робітничим рухом, аж до того, що за кілька місяців перед смертю він пориває з Соціалістичною партією, боляче переживши втрату нею революційного духу. Та й сам Лондон, втягнений у грошоробну машину американської книговидавничої індустрії, втрачав цей дух, втрачав свої ідеали і реальні опори в житті й мистецтві. Творчість дедалі менше була для нього джерелом утіхи й дедалі більше ненависним ярмом, яке він тягнув заради амбіції та матеріального добробуту. Багато сторінок у його останніх творах позначено цією гангреною "мистецтва задля грошей" ("Серця трьох" та інше). Щоправда, і в цей час він пише низку чудових творів. Це, зокрема, значна частина його тихоокеанських творів (збірки "Південноморські оповідання" — 1911, "Син сонця" — 1912 та ін., роман "Міжзоряний мандрівник" — 1915) і насамперед — оповідання "Мексіканець" (1911). Герой "Мексіканця", хлопчина Феліпе Рівера, перемагає на рингу сильніших противників, бо його порушує страшенна ненависть до загарбників батьківщини, до "благодійних старших братів" — американців; його революційні ідеали в гармонійній єдності з його життям. А тим часом сам Лондон — і як художник, і як людина — і далі губить великі життєві ідеали. І коли він зрозумів безповоротність цієї згуби, його дужа воля сказала йому вийти з життя. В 1916 році Джека Лондона не стало.
Читачеві, котрий бодай у загальних рисах ознайомився з Лондоновим життєписом, ясно, що в "Мартіні Ідені" чимало від Джека Лондона в реальному його житті. А проте це не просто автобіографічний роман. Мистецький і філософський діапазон цього роману далеко ширший за рамки конкретного життєпису (Лондона чи Ідена) і навіть за часові та національні рамки (капіталістичної Америки з межі століть). Конкретні зовнішні обставини зробили постать Мартіна Ідена реально вкоріненою в життя, а внутрішня колізійність роману (людина та її ідеали; художник і суспільство) надала цьому образові довготривкої соціально-психологічної типовості. Проблема таланту тільки набуває особливої гостроти й переконливості, коли талант цей пробує виіснувати, вибитись і перемогти в буржуазно-міщанському суспільстві, лицемірна моральність якого геть усе виважує міркою чужої думки, втіленої в грошах, і де незрозуміла щира краса, коли вона не підсолоджена, а нова думка неприйнятна, бо вона, як завжди, небезпечна.
Мартін Іден, незграбний хлопець з обвітреним обличчям, що перевальцем уступає до вітальні Морзів, одразу привертає наші симпатії; спершу ми тільки співпереживаємо його вайлуватість і недорікуватість, а далі — починаючи відчувати фізичну його снагу, щирість його душі, його добрість і залюбленість у красу, його первозданну сприйнятливість, його працьовитість і завзяття в простуванні до мети — ми вже й захоплюємось ним. І нічого дивного, що котрийсь із нас може взяти собі за приклад наполегливість Мартінову, його самодисципліну й витримку. Навіть його гарячкові обстоювання індивідуалізму дужої людини, що має упокорити навколишнє буржуазне стадо, — тепер уже сприймається з певною дозою недовіри, як хлоп'яче перебільшення. Ми ж пам'ятаємо, що Мартінові, коли він у лице містерові Морзу та судді Блаунтові виголошує свою "ніцшеанську єресь", лише 23 роки. Перед ним усе ще могло б бути попереду — і творчі злети, і світоглядне дозрівання. Біологізм Спенсера, котрий Дарвінову теорію природного добору переносив на людське суспільство, індивідуалізм Ніцше і його зневага до людської громади — адже для справжньої душі Мартіна це тільки перехідне. Об'єктивно і Спенсер, і Ніцше допомогли Іденові: перший тим, що дав ключ до систематизації знань, хаотично й рвучко набутих, а другий тим, що скріплював у Мартіна віру в самого себе, ту віру, яку силкувалося підірвати в Мартіні міщанське оточення, ненавидне і йому, і Ніцше. Але все-таки для Мартіна це тільки етапи зростання. Коли в свято Мартін не може піти в гості до коханої дівчини, бо за всі свої гроші він викупив у полісмена корів бідної Марії Сільви, то це вчинок аж ніяк не ніцшеанський, хоч для Мартіна саме характерний. Недурно ж він зауважує, що "легко говорити про якусь абстрактну категорію рабів, але не так легко прикладати ці теорії до своїх близьких".