— І про що ж там написано?
— "Циклон, що рухається в напрямку Північного моря, принесе з собою холодні маси арктичного повітря, які й надалі визначатимуть погоду в країні.
— І це все?
— І "з міської ощадкаси, починаючи з неділі, незбагненним чином зникло чотири тисячі шістсот двадцять марок. Усі двадцятимаркові купюри, що лежали в сейфі".
— А ще що? — байдуже почав пан Пляшкер, але тієї ж миті несподівано здригнувся, мов його хтось голкою вколов. — Що? Що там сказано про двадцятимаркові купюри?!
— З міської ощадкаси зникло чотири тисячі шістсот двадцять марок, двадцятимарковими купюрами, — повторив Суботик. — От добре, тату, правда?
— Добре? Що — добре?
— Добре, що ви тепер знаєте, скільки було грошей у вас у кишенях. Не треба й лічити.
— Та якби я знав, звідки взялися ті гроші, я б ніколи не загадував про них бажання! — забідкався пан Пляшкер.
— Ой, у них там грошей ще є та є! — сказав Суботик. — Самі подумайте: звідкись же та мали взятись ваші гроші.
— А якщо там занотували номери купюр? — сказав пан Пляшкер. — Тоді ось перед тобою грабіжник банків! Але я знаю, що зроблю! — Він увімкнув машину для здійснення бажань. — Я хочу, — зажадав, — щоб усі гроші знову зникли...
Стоп, одну хвилечку! Ще раз спочатку. — Я хочу, щоб усі гроші з кишень мого піджака знов опинилися там, звідки взялися!
— Шкода, — сказав Суботик. — Краще було б вам забажати інші номери на ваші гроші... Слухайте, татку, а чого це ви так рано вже й повернулися з роботи?
Пан Пляшкер застромив руки в кишені піджака й з полегкістю пересвідчився, що вони порожні.
— Чого? — сказав він. — Я просто попросив начальника відпустити мене днів на кілька. І диво! — він сказав, що після телефонного дзвінка пані Моркван у п'ятницю він і сам про щось таке подумував! І відіслав мене додому.
— Чудово, татку! — зрадів Суботик. — Ну, вже тепер ми з вами досхочу пограємося в інді...
Тієї миті хтось довго й пронизливо подзвонив у
двері.
— Якби я не знав, що пан Вівторакус на мене образився й більше ніколи не прийде... — почав пан Пляшкер, аж це в коридорі гукнула пані Моркван:
— Пане Пляшкере, до вас гості!
Пан Пляшкер відчинив двері. Перед ним стояв пан Вівторакус. В одній руці він тримав клітку з птахом, а в другій — невеличкий акваріум із золотою рибкою.
— Що, друзяко, ти здивований? Можна сказати — так! — вигукнув він і тицьнув пташину клітку в руки панові Пляшкеру. — Потримай пана Кулеса, поки я наллю Неронові свіженької водички. У машині трохи розхлюпалася. Де ж тут у вас кран? А, ось же він! — сказав пан Вівторакус і налив золотій рибці повний акваріум води. — То ти здивований, що я завітав? Авжеж, здивований.
Того вівторка я таки добряче розсердився, але це вже минулося. Удома я подумав собі: "І ти отак просто покинеш свого давнього приятеля? Ні, ти на це не здатний!" І ось я знову тут — щоб у суботу повернувся твій Суботик.
Пан Пляшкер був страшенно зворушений.
— Ти — справжній друг! — сказав він. — Як на мене, це дуже-дуже гарно, що ти приїхав. Правда, Суботикові вже не треба повертатися.
— Як — не треба? Ти хіба й з ним посварився? — запитав пан Вівторакус.
— Ні, він уже тут!
— Та де ж? — розгублено запитав пан Вівторакус, озираючись довкола.
Суботик, що був сховався у своєму вігвамі, тепер вибрався звідти.
— Ось де! — вигукнув він, поклав праву руку на груди і врочисто вклонився. — Шляхетний друже мого блідолицього брата, я радий вітати тебе и так само твоїх лускатих і пернатих супутників. Я щасливий буду викурити з ними люльку згоди!
Пан Вівторакус враз ожив.
— Не смій привчати пана Кулеса курити, у нього й так дуже хрипкий голос! — суворо мовив він.
Потім оглянув Суботика з усіх боків і спитав пана Пляшкера: — Чого ж ти минулого тижня не сказав, що твій Суботик — то малий зелений індіанець у водолазному костюмі? А де ж його індіанська корона з піря?
— Вона ще отам, у перині. Та я її залюбки дістану, якщо бажаєте, — сказав Суботик.
— Ні-ні, не треба, — скрикнув пан Пляшкер, заступаючи собою ліжко.
— А може, мені висмикнути кілька пір'їн з хвоста в цього шуліки? — запропонував Суботик і вказав на пана Кулеса.
— Ні, ти цього не зробиш! — грізно мовив пан Вівторакус і миттю вхопив клітку з рук у пана Пляшкера. — Між іншим, пан Кулес ніякий не шуліка, а папуга.
— А, татуга! — здивувався Суботик. — А мамуга його де?
— Пак Кулес неодружений, як і я, — відповів пан Вівторакус. — Крім того, він ніякий не татуга. Папуга, а не татуга!
— Байдуже, — сказав Суботик. — Не тепер, то в четвер з нього буде татуга.
— Буде — хто? — перепитав пан Вівторакус.
— Татуга! Татко! — сказав Суботик і заспівав:
Якогось дня знесе мамуга
яєчко, щоб радів татуга.
І часу сплине не багато,
як із татуги стане тато!
— Чи не пішов би ти трішки погуляти? — урвав його спів пан Пляшкер. — Я хотів би спокійно побалакати з паном Вівторакусом, а не слухати безглузді "татуго-мамуги".
— Ні, я не хочу йти гуляти, — відповів Суботик. — Я теж спокійно побалакаю з рибкою, добре?
— Ні, ти зараз підеш погуляєш. Будь ласка! — повторив пан Пляшкер.
— Ну, якщо вже ви кажете "будь ласка!", то я піду, — мовив Суботик, повагавшись. — А можна взяти з собою рибку, га?
— Рибка залишиться тут, — з притиском сказав пан Вівторакус.
Суботик зробив ще одну спробу.
— Я повів би її на повідочку, щоб не втекла, — запропонував він.
Але й від цієї ідеї пан Вівторакус явно не був у захваті. Отож Суботик геть ображений повернув до дверей і вийшов з кімнати.
— Так-так, то оце й є Суботик,— сказав пан Вівторакус і, полегшено зітхнувши, поставив клітку з папугою. — Виходить, це заради нього я мусив приїздити до тебе щовівторка. Чи можна це зрозуміти? Ні, цього зрозуміти не можна.
— У тебе склалося про нього хибне враження, — запевнив пан Пляшкер. — Насправді Суботик дуже милий, хіба що інколи буває трохи нечемний.
— Нечемний? Еге ж, мабуть, так можна сказати, — погодився пан Вівторакус. За мить він кивнув на машину для здійснення бажань і спитав: — А оце що таке? Минулого тижня я його в тебе не бачив.
— Та... — Пан Пляшкер вагався з відповіддю. — Ти питаєш про оцю машину?
— А про що ж?
— Це... — пошепки почав пан Пляшкер, урвав і підійшов до дверей поглянути, чи ніхто не підслуховує. — Це машина... бажана... машина бажань!