Сам пойіхав на пущу і звідти визирав на леваду. Сидить день, сидить другий день, не йість, ні пье, ні спить; на третій знемігся—заснув. І приснилася йому матуся, буцім попровадила його з-під високого дуба по зеленій оболоні до церкви. Ледві ступив на поріг церковний, назустріч йому Маруся, убрана, як до вінця; обняла його, поцілувала. Прокинувсь він, дивиться—червона короговка грае з вітром; серце в його заколотилось, трохи не вискочить; сів на коня, та й дмухнув до Марусі. Стріла його на порозі з хлібом, з сіллю, склонилася до землі, заговорила: —Орле мій, з-під темной хмари від Бога мені насланий, матусею призначений, серцем моім нарекований! за що се ти поневіряеш наші любощі? Все, що бачив у світлиці, все те для тебе, мого голуба сизого, наготовано; про тебе тільки я й думала, і Бога благала, щоб повернув тебе до мене. Уступи ж до своей хати, господарю мій любий! стань мені, сиротині, татом, мамою і братіком ріднесеньким.
Тут мій пращур ще не мав і часу гаразд огледіться з тих радощів великих, а тут Бог несе старенького діда, преситься обночувати, Роздивились—той самий пан-отець, шо ховав матусю.
На завтра ж іх перевінчав і вже не пішов далі.
Поблагословив іх Господь сином-одиначком, щасливим та довгим віком. Пращур мій вмер на сто і першім році, а пращуриха на дев'ятдесят третім. Обидва преставились на одному тижневі, як за руки побрались.
Після того всі моі предков'я переживали за дев'ятдесят год, тільки батько мій вісімдесят п'ять жив, і то того, що молодого віку багацько приняв горя.
Через стільки годів, молитвами нашоі матусі, Бог нас не зоставляе; ми щасливі, довговічні і не було в нашім роді ні одного нещасливого чоловнка. Що вже в ту халеру—як вона скрізь по світу душила без милости людей, до нас і не доторкнулась.
Шануемо велико нашего дуба і кожне з нашоі сімьі, виряжаючись в далеку дорогу, Богу помолившися, приходить поклониться Матусиному Благословенію і для одводу від себе напасти, бере з собою жолудька...
Дякував я старому за його оповідання, а тут і сонечко, як то кажуть, примерхло—лучченько стало йіхати холодком. Попрошались ми. Пойіхав я і все думав, яка то наша гарна старовина була, що то за люде, що то за душі були в нас під ту велику руіну! Та де ж воно ділося, на що попереводилось, що тепер мало таких людей задержалось на світі, простих і щирих і богобоязливих, як отсей Тарас Самсонович? Тільки і жити нам споминками. Ну, та дарма! Хоч один дуб зоставсь, та багато на йому жолудів... Матуся наша, Вкраіна, не покинула нас без свого благословенія...
Пройіхав я скільки верстов; думки влежались; сонце сіло, і в голові в мене тихий пбмрок заліг—тільки щось несказанне на душі любо мені сияло. Не хотячи, оглянувся назад: село ховалось за могилами, окриваючись пилом вечірнім, а ще зорів велично край неба дуб той старенний— "Матусине Благословенія".