ПЕКТОРАЛЬ
Скіфські — розорені й розорані — степові кургани, ці тисячолітні могильники, які можна назвати степовими меморіалами, і степовими пантеонами, і степовими капітоліями, і степовими пірамідами. А ще як? Хоч би й як назвав — усі назви єднатимуть скіфські кургани з космосом, з вічністю, з людством. Ці скіфські кургани — як Ноєві ковчеги, що через потоки степових цивілізацій більш-менш благополучно допливли до підступно-жорстоких рифів нашої макабричної дійсності й розбиваються — ковчег за ковчегом, розбиваються об підводне й надводне каміння нашого безглуздого — абсурдного — глузду, і ще й таким чином, з нашої волі, рушаться зв'язки часів і зв'язки поколінь. А нині, як і завжди, так потрібне нам відчуття єдності і часів, і поколінь, в усвідомленні цієї єдності шукаємо самих себе, свою справжню сутність, намагаючись здерти з себе як облуду фальшу нав'язаних містифікацій своєї історичної непутящості, так і облуду фальшу своєї расово-національної меншовартості.
Зблиснула перед очима у світлі предковічного сонця скіфська пектораль, раптово — сліпуче, запаморочливо, несподівано — освітивши глибини минувшини, здається, сяйвом своїм озоривши мало не брили мороку прачасу. Скіфська пектораль, як різнобарвна веселка, як багатовимірний символ, об'єднала в єдину сув'язь народ у його індо-іранській минувшині і в його теперішньому українському сьогоденні, дві такі віддалені й немовби різні його сутності силою мистецтва злилися в одну сутність, у якій небуття злилося з буттям, засвідчивши, що небуття немає, у якій так неповторно виразилася ідея безсмертя, котра жила й живе за панування будь-яких релігій, котра дихає будуючо-творчою енергією, котра є незнищенним і цілком реальним документом людського тривання в часі та в просторі — в просторі земному й небесному, в часі реальному і в метачасі.
І, вглядаючись у цілком конкретні образи скіфської пекторалі, ми впізнали самих себе. Так, у далеких своїх пращурах ми, їхні нащадки, з побожним здивуванням упізнали самих себе, переконавшись у своєму власному бутті на координатах степів тоді, в давнину, а власне — завжди. Бо хоч би й яка була то давнина, але, виявляється, курган — цей степовий Ноїв ковчег — доніс її в нинішній день, на неї можна подивитися, її можна торкнутися руками, заглянувши в очі своїм пращурам, а вони так само заглянули в наші очі.
І цей взаємопроникливий погляд хіба не є нескінченним поглядом самоусвідомлення себе завжди, поглядом самозаглиблення й самопроникнення в перспективи буття (їм — через наші очі) та ретроспективи буття (нам — через їхні очі), хіба це не є на землі й небі веселка-пектораль, незбагненної містичної наповненості жива конструкція, що виражає і тримає чи не все, що здатний осягнути розум тисячоліть?
І так само скіфські камінні баби в наших південних степах — це ми. Вирубані з піщанику, січені віковими негодами, нищені революційними грозами й мало чи не тотальною зденаціоналізованістю (з чужої злої волі і з власного вбивчого недоумства), понівечені, потрощені, з осліплими очима — це також ми, які — переадресовуючи на себе — не без рослинного самозамилування згадуємо Шевченкове:
Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого. На Вкраїні милій...
Власне, розвиваючи думку про курган — могилу — меморіал — пантеон — колізей — піраміду, можна було б і саму згорьовану Україну назвати курганом-могилою-меморіалом-пантеоном-колізеєм-пірамідою, і для такого порівняння є підстави, але чи варто вдаватися до таких аналогій? Хто знає... Може, й варто...
У біблійній "Книзі Еклезіястовій" сказано: "Найкраще людині, що на світ не родилась...", "Наймарніша марнота — марнота усе!", "Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!", "Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти!", "Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому", "І мудрість — то ловлення вітру", "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!", "...минуле відновлює Бог!", "Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!",..
Мабуть, "Книга Еклезіястова" — то чи не найяскравіша "оптимістична трагедія", донесена до нас із минулого — й адресована в майбутнє. Ця "Книга Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі" така сама правдива сьогодні, при нашій рептильній Верховній Раді, як була правдива в часи "сина Давидового", як була правдива ще задовго до його часів, як буде правдива в усі грядущі часи. Справді, багато печалі в цій мудрості, і чим більше мудрості — тим більше печалі: буття людства, його історія — це, може, не така вже й "оптимістична трагедія", як хотілося б, і, даючи уроки, вона водночас наче й не дає уроків, і ота її "оптимістичність" — таки трагедійна і бути іншою ніяк не може.
Й поряд з "Книгою Еклезіястовою" — Соломонова "Пісня над піснями", ця пісня пісень любові й кохання, віковічних невмирущих почуттів юнки і юнака, жінки і чоловіка, які здатні народжуватися і вмирати так само, як усе народжується і вмирає, але ж передаються від покоління до покоління, від покоління до покоління вмирають і воскресають, воскресають і вмирають, і, мабуть, немає нічого загадковішого й за це постійне вмирання та постійне воскресання, за той їхній взаємозв'язок, який творить буття і безперервність буття, як, хочеться сподіватися, і його нескінченність. Заодно творить той великий неминаючий смуток великої досвідченої мудрості, про що йдеться в "Книзі Еклезіястовій". Так, усі зваби, чесноти й пороки світу — це "ловлення вітру", коли йдеться про минуле, коли йдеться про мінливий майбутній час. "Минуле відновлює Бог!". Так, постійно відновлюване минуле. Але ж оте майбутнє, яке ще не стало сьогоденням, яке тим паче ще не стало минувшиною, — адже не безнадійне воно, адже воно ще не стало "оптимістичною трагедією", адже в ім'я його і мудрість печалі та печаль мудрості Еклезіястової, і натхненна животворність Соломонової "Пісні над піснями", адже "минуле відновлює Бог" не заради космічного абсурду, де світу природи й світу людини відведено таку жертовну роль, де заклання природи й заклання людини відбувається з такою фатальною невідворотністю... А задля чого ж усе-таки?! Чи здатні ми осягнути глибину запитання — і глибину сподіваної відповіді як перед обличчям минулого, яке ми пізнали досвідом людства та індивідуальним досвідом, так і обличчям майбутнього, яке ми — дивний закономірний парадокс! — намагаємося теж пізнати з допомогою досвіду людства та індивідуального досвіду.