Ментальність орди

І мимоволі схиляєшся до думки, що, мабуть, оця сподівана відповідь — у суті й смислі пізнання.

Людина егоцентрична, свідомо й підсвідомо відчуваючи і уявляючи себе не просто центром Всесвіту, а й його замкнутою на собі сутністю, вона так само свідомо й підсвідомо уособлює в собі людство (безперервна логічна ланка: власна особа — діти — родина — плем'я — народ — людство). Відтак людина сама для себе є мірою пізнання космосу, його розвитку та законів, і міра пізнання самої себе — і всього людства — через свою індивідуаль­ність. Організм індивідуальності стає синонімом організму люд­ства, а організм людства — синонімом організму індивідуаль­ності. Певна людина, проживаючи своє певне життя, наче проживає життя всього людства, відтак і життя людства — і ми­нуле, і майбутнє — прочитується і моделюється досвідом окремої людини, і досвід людини стає досвідом людства — і навпаки: ча­сове безмежжя людства конкретизується в обмежених рамках життя окремої людини; прагнення безсмертя окремої людини знаходить своє розв'язання і втілення у довготривалості людства, і ця довготривалість навіює ілюзію безсмертя як окремій людині, так і самому людству. І фатальна обумовленість і приреченість кожної людини, як і кожного покоління, спізнати все це лише на власному досвіді — з таким гострим відчуттям власної прирече­ності до космічних процесів, наче й не було ніяких чужих попе­редніх досвідів, а твоє життя і твій досвід єдино правдиві й не­зрівнянно дорожчі за чужі умоглядні досвіди, хай то досвіди твого батька-матері, близьких чи дальших пращурів, роду, пле­мені, народу, людства. Твоє власне буття, багатократно віддзер­калене у віковічних дзеркалах, має для тебе непорівнянну цін­ність і переконливість, бо тут переконливість і сутність особистої причетності, які забезпечуються твоїм життям і смертю.

"Минуле відновлює Бог!"

"І мудрість — то ловлення вітру".

"І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!".

Хай так, безумовно так, але разом з цим гірким усвідомлен­ням — "пісня над піснями" незнищенності та величі людських почуттів, любові, бажань, хіті, й ця непереможна "пісня над піс­нями" скидається на вогонь, якого й не треба було Прометею викрадати в богів, щоб віддати людям, бо вогонь спередвіку і складав сутність людської душі.

Передумовою й умовою Еклезіястової трансісторичної печалі та Соломонової "пісні над піснями" є смерть і безсмертя. Оче­видно, найуніверсальнішою релігією свого часу було язичництво, яке у давнину осяяло всі племена і раси, давши людям як відчут­тя розумності й незнищенності природи, так і відчуття своїх власних незнищенності й безсмертя. Переселення душ. Теорія "метемпсихозу" в грецькій філософії, цю теорію розвинув Піфа— гор у VI столітті до нашої ери. Душа за постулатами язичниц­тва — безсмертна — і в Україні, і в Африці, і на островах По­лінезії, хіба що переселяється чи в джерело, чи в дерево, чи в пташку, і в різному бутті безсмертна людська душа прибирає хіба що різних форм. Залишаючись сама собою — вічною муче­ницею і вічною блукальницею. І чи були місіонери, які б несли колись ідеї язичництва по землі? Язичництво для людства було таке ж природне, як сама природа, язичництво не вичленювало людину з середовища, а єднало, гармоніюючи їхні взаємовідно­сини, ототожнювало людину з природою, а не творило з них антиподів чи ворогів.

Християнській релігії, як і іншим релігіям, що прийшли на .зміну язичництву, теж притаманне сповідування ідеї безсмертя, але це вже — у християнстві — не безсмертя в різних видозмі­нах у лоні тієї самої природи, а безсмертя — постійно щасли­ве — в раю, чи безсмертя — постійно страдницьке — у пеклі. Теж переселення душ. Теж незнищенність душі, яка начебто не­матеріальна. "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!"

Пам'яталася й пам'ятається чувана ще в дитинстві "Легенда про те, як було створено людину". Є підтвердження цій легенді у "Книзі Буття": "І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею".

Людину було створено після багатьох великих творчих актів. Після того, як Хаос став Космосом: "І сказав Бог: "Хай станеться світло!", і сталося світло. Далі: "Бог відділив світло від темряви".

Далі: "Нехай станеться твердь". І далі — велика робота по ство­ренню землі, неба, світил та їх облаштуванню. І лише потім було створено людину — "за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що пла­зує по землі".

Наш світ — це світ метаморфоз.

Бог — найбільший творець, який і пребуде найбільшим.

І він, найбільший творець, створивши людину "за образом Нашим, за подобою Нашою", не міг не наділити людину і твор­чим началом, бо якби не вділив творчого начала — не було б ні за образом, ні за подобою. Звичайно, творчий потенціал небесно­го творця непорівнянний з творчим потенціалом міріад земних творців, та й Усевишній творець, з усього видно, не ставив собі за мету ототожнити ці потенціали.

І таке враження, що, створивши світ і людину, Вседержитель у нашому — земному — сприйнятті начебто заспокоївся, перебу­ває порівняно в індиферентному стані, натомість міріади земних творців узялися підміняти його, всі на свій кшталт і копил, шука­ючи в уявлюваному ними хаосі уявлювану ними гармонію, а на­справді — в гармонію природи постійно привносячи дисгар­монію, з кожним новим століттям свого буття наближаючи і наближаючи провіщену біблійну "Полин-Звізду", аж поки вона в Україні реалізувалася страшним судом Чорнобиля, який чи не на відстань окремого людського життя наблизив до нас тотальну ка­тастрофу.

Чорнобиль — теж творіння міріад земних творців. Які з гли­ни. Перефразовуючи Еклезіяста — це акція пороху.

Постання людини з пороху, з глини, яку Бог наділив живот­ворчим духом, — неперевершений мистецький акт, з яким мо­жуть зрівнятися лише інші творчі його акти, й нічиї більше. Але ж сама людина, змодельована за "образом" і "подобою", відтак теж наділена непогасною творчою іскрою з великого непогасно­го полум'я Всевишнього, не могла не взяти у свої руки ту саму глину, не могла не змоделювати з неї людину вже за "образом" і "подобою" своїми, не могла не спробувати вдихнути в неї жи­вотворчий дух — уже свій. І це також був мистецький акт. І різ­ниця між мистецькими цими актами, мабуть, у тому, що одухотво­рена глина з рук Вседержителя вийшла живою людиною, а глина з рук живої людини стала лише "образом" і "подобою" її самої, не ставши живою людиною, а тільки предметом мистецтва: бо ж у самої людини і дух її, слід сподіватися, був за "образом" і "по­добою" Божого духу, але — зовсім не рівні у своїй творчій магії.