Смуток печалі виявився вічним і невмирущим.
Але чому цей клинопис на глиняній табличці відродився в моїй пам'яті саме тоді, коли я проїжджав через село свого отроцтва?
На сільській околиці, за цвинтарем, знову жовтіло пшеничне поле, очікуючи на близькі жнива... Й згадалось, як увосени ми, школярі, колись тут зрізали соняхи. Поміж дозрілих деякі цвіли, усміхаючись жовтими пелюстками. Горобці, як татарва, зі степовим посвистом-цвірінчанням перепурхували зграями. Вона, зрізаючи сонях, поранила ножем пучку вказівного пальця на лівій руці і, болісно кривлячись, прикушувала зубами ранку. Однак кров сочилась по долоні, розмазалась по губах, і квола пелюстиночка крові червоніла на підборідді... Й ні про що вже тоді не думалось мені, й не праглось нічого, бо весь час перед зором стояло її скривджено-ображене обличчя, бачився отой мерехтливий слід на підборідді. Я почувався так, наче весь світ завинив перед нею, завдавши підступного удару, а в цьому світі — і я так само...
Село вже зникло за горбами, й тепер довкола бігли поля.
І раптом я з холодком у душі подумав: "Адже було все це насправді, було... Тільки чому я почуваюсь так, наче сам себе неодмінно хочу переконати в цьому, бо якимось краєчком свідомості вже з певної пори не віриться в справжність минулого?.. Адже були й школа, й отроцтво, й перші мої почуття, які прагнули оформитись вчинками, скільки було непорозумінь, сум'яття, болю, неясних надій — і все пов'язано з нею. Де вона тепер, що з нею? Як склалось життя, чи навідується в це село, постають перед нею картини минулого живими, чи, може, так само, як і мені, минуле теж видається несправжнім, не зворушує?"
Дозрівали ягоди на вишнях і черешнях; плантації буряків наче фонтанували соковитою, жилавою гичкою; на водяній скалці тоненької річечки плавали білі гуси і жовті гусенята... Здавалося, час зупинився, й не рухається, й нічого не міняється, все зостається незмінним.
Та я знав, що це почуття оманливе.
— Ми з тобою не зустрілись у Вавілоні...
На диво, тисячолітня печаль клинописної глиняної таблички, печаль, яка несподівано догнала мене в нинішньому дневі, була чомусь для мене живішою і справжнішою за мою. А може, моя — помимо свідомості — вже встигла долучитись до тієї, тисячолітньої, і тепер вони вже бриніли в мені однією струною.
Так, начебто моя душа стала могутнім природним резонатором не для скороминущого особистого настрою, а й для чужих настроїв, і тепер вони, одвічні, мовби належачи всьому людству, яке печалиться в своїй невтоленій любові, живуть і бунтують у моєму єстві...
їхав через поля і села, їхав через ліси, мовби через минуле, мовби — дрібна в подобі людини ланочка, що з'єднує часи,— простував у майбутнє, а в мені бриніло нав'язливою мелодією:
— Ми з тобою не зустрілись у Вавілоні...