МІЛЬЙОННОФУНТОВА БАНКНОТА
Коли мені було двадцять сім років, я служив за клерка в одного сан-франціського маклера, що перепродував акції гірничих підприємств, і добре знався на всіх тонкощах акційних операцій. Я був сирота, в цілому світі не мав нікого і не міг ні на що покладати надій, як лиш на власну голову та чисту репутацію; але вони провадили мене досить певно до майбутнього багатства, і я був задоволений своїми перспективами.
На дозвіллі, в суботу по обіді, я любив поплавати вітрильним човником по бухті. Одного ранку я заплив надто далеко, і мене винесло в чисте море. Аж на смерканні, як я вже втратив майже всяку надію врятуватись, мене підібрав невеличкий бриг, що плив до Лондона. Подорож була довга й буряна; перевіз і харч мене примусили відробляти, працюючи за простого матроса, без платні. Отож у Лондоні я зійшов на берег геть обшарпаний та брудний, з одним-єдиним доларом у кишені. За того долара я перебивсь одну добу, а на другу вже не мав ні чого їсти, ні де переночувати.
Третього ранку, годині о десятій, я плентався нужденний і голодний Портлендським майданом, аж нараз побачив, як паненя, що тяглося на буксирі в няньки, кинуло додолу велику спілу грушу, тільки раз надкушену. Я, звісно, зупинивсь і вп’яв жадібні очі в ту закаляну коштовність. Рот мені набіг слиною, шлунок аж стискало, все єство моє прагло тієї груші. Та щоразу, як я поривався її підібрати, хто-небудь з перехожих завважував те, і я, певна річ, зразу випростувався й удавав байдужого, мовби та груша мені зовсім і не в голові. Раз, удруге, втретє так сталось, і я ніяк не міг підібрати груші. Врешті так мені те допекло, що я вже ладен був забути сором і вхопити її відверто, коли нараз позад мене розчинилося вікно, і з нього гукнув мені якийсь пан:
– Зайдіть-но сюди, будь ласка!
На дверях мене стрів пишно вбраний лакей і завів до розкішного покою, де сиділи якісь два літні добродії. Відрядивши слугу, вони сказали мені сісти. Вони, видно, тільки-но поснідали, і, загледівши на столі рештки сніданку, я трохи не здурів. Я насилу міг щось тямити, бачивши всю ту їжу, та що мене не прохано нічого брати, то мусив уже якось стримуватися.
А тепер я розповім вам, що сталося перед тим; але я тоді, звісно, нічого ще не відав і дізнався лише згодом. Ті два літні добродії, рідні брати, засперечались були досить палко за одне діло і врешті побилися навзаклад, як здебільшого й вирішується суперечка в Англії.
Може, ви пригадуєте, що Англійський банк колись був випустив дві банкноти по мільйону фунтів кожна, призначені спеціально для якихось фінансових розрахунків з іншою державою. Не знаю вже чому, але з тих двох банкнот тільки одну було використано й погашено, а друга так і лежала в склепах банку. Та ось тим двом братам набігла в балачці химерна думка: цікаво, а що б сталося з цілком чесним і недурним чужинцем, який опинився б нараз у Лондоні, не мавши там нікого знайомого, без жодного пенса в кишені, опріч тієї мільйоннофунтової банкноти, й неспроможний пояснити, звідки вона в нього взялася. Брат А. сказав, що той чужинець пропав би з голоду; брат Б.– що ні. Брат А. сказав, що чужинець не зміг би розміняти тієї банкноти ані в банку, ані деінде, бо його б умить заарештовано. І так вони сперечались, аж поки брат Б. заявив: він ладен закластися на двадцять тисяч фунтів, що такий чужинець якось проживе тридцять днів за того мільйона і не попаде за грати. Брат А. погодився. Брат Б. пішов до банку й викупив ту банкноту. Чисто, бачте, по-англійському: де слово, там і діло! Тоді продиктував листа; клерк написав його прегарним круглим письмом, і обидва брати сіли біля вікна та почали виглядати підхожої людини, щоб доручити їй листа.
Довго не могли вони спинитись ні на кому: той видавався їм чесний, та не досить розумний, той розумний, та не досить чесний, той був, може, й чесний і розумний, та не досить бідний, а як і бідний, то не чужинець. Кожному чогось бракувало; аж урешті надійшов я, і тоді вони погодилися, що я кругом для них підхожий. Отож вони одностайно обрали мене; ось чого я опинився в їхньому домі й чекав тепер, коли ж мені скажуть, нащо мене покликано. Вони почали мене розпитувати, хто я та що я, й дуже скоро довідалися, що зі мною сталось. Нарешті вони сказали, що я якраз та людина, якої їм треба. Я запевнив їх, що дуже з того радий, і спитав, навіщо ж. Тоді один з братів подав мені конверта й сказав, що пояснення я знайду в ньому. Я хотів був розпечатати конверта, але він спинив мене: візьміть, мовляв, додому, там передивіться все як слід, та не хапайтесь і не вчиніть необачно. Я, сторопілий, усе ж почав був допитуватись, але вони не схотіли більш говорити, отож я попрощався й вийшов, почуваючись уражений, бо певен був, що з мене просто роблять собі посміх. Однак я мусив те стерпіти, бо не в такому був становищі, аби давати відкоша людям багатим і сильним.
Тепер я б підібрав та з’їв ту грушу, не вважаючи ні на кого, але її вже не було. Отже, за цим капосним ділом я втратив і її, і це нітрохи не пом’якшило моєї злості на тих двох стариганів. Щойно відійшовши далі від їхнього будинку, я розпечатав конверта – і побачив, що там усередині є гроші! О, тоді моя думка про тих людей ураз змінилася, будьте певні! Не гаючи ні хвилини, я запхав листа й гроші в кишеню та подався до найближчої дешевенької трактирні. Та й нажерся ж я! Коли вже несила стало проковтнути й шматочка, я видобув з кишені гроші, розгорнув їх, поглянув – і трохи-трохи не зомлів. П’ять мільйонів доларів! Певне, що голова мені пішла обертом.
Я, либонь, просидів добру хвилину отетерілий, утупившись у ті гроші, поки більш-менш вернувся до тями. І перше, що я завважив, був трактирник. Він стояв мов закам’янілий, прикипівши очима до банкноти. Він просто молився, молився душею й тілом, і здавалося, що він не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Я враз зметикував, як повестися, і зробив єдине, що можна було зробити розумного в таку хвилю: простяг йому банкноту й мовив недбало:
– Решту, будьте ласкаві.
Аж тоді трактирник отямився та почав без кінця вибачатися, що не може розміняти такої банкноти, і нізащо не хотів навіть доторкнутися до грошей. Йому хотілось на них дивитись, і він не спускав їх з ока; він не міг надивитись на банкноту досхочу, але доторкнутися до неї боявся, немов то була річ занадто священна для рук простого смертного. А я наполягав: