Корж заходив на територію шахти, як до себе в хату, й горе було стрітися йому на дорозі без діла чи з неробочим виглядом. Свекор невинненьким голосом запитував жертву, як вона себе почуває і чи не треба їй на курорт,— курорт він вважав лайливим словом. Йому одповідали, що почувають себе добре, до моря не збираються. "Не збираєшся?— грищла "тоді Коржева октава.— На самій шахті курорти влаштовуєш?'Того тижня приходив — шахта лежала, сьогодні приходжу — вона ще не встала! Залізо нашій країні треба?" — "Діду Корж,— казала жертва,— ви потрусіть інженерів, що так помалу виливають воду з рудні!" Корж ішов до смокової станції, й там гримів його голос про "казна-батька яке хазяйнування", коли праця не посувається, результатів не видко...
Краще було не рдповідати свекрові, мовчки слухати зауваження. Тоді він м'якшав, щеч й ставав поруч допомагати. Не-дай же бог було запитати в нього, новій людині, на якій підставі лізе із своїми порадами! "Ось мої права,— вигукував тоді Корж тим оглушливим голосом, за який і йшов спір про його долю між хорами,— мої права, ще й документи!"
Він зривав геть спецівку, яку носив на голе тіло, й кидав її під ноги, а збитий з пантелику новак бачив груди й спину Коржа, списані такими смугами й шрамами, що шкура здавалася пошитою з сотень клаптиків і така тонка, наче з неї ось-ось мали вистромитися ребра й кістки.
Ці знаки уваги окупантської влади Корж набував поступово, в міру того, як стикався з її наказами йти працювати, добувати руду. Перший раз його одмолотили на порозі хати, коли він сказав собакам-поліцаям, щоб не дуже пнулися, бо гила з них випнеться. Ще його били на подвір'ї шахти, щоб дати науку виставленим поруч молодикам, яких зігнали на роботу. Корж лежав уже аж чорний, м'ясо висіло шматками, проте голос його чути було далеко від місця екзекуції,— "гарно б'ють, песиголовці, надивляйтесь, хлопці, як нас б'ють, щоб і ми ж їм отак віддячили!".
Тепер він ходив скрізь, до всього було йому діло, Стоколоса дуже шанував і полюбляв говорити, що коли б не Стоколос та не він, Корж, то басейн заснув би. Секретар міськкому партії, який часом стрівав Коржа то на Пер-вомайці, то за п'ятдесят кілометрів — на іншому кінці басейну, підвозив його на газику й дорогою казав: "Ну, як, товаришу будильник, будите Кривбас?" — "Ви не смійтеся, Іване Марковичу,— одказував Корж, що пишався із свого знайомства з секретарем,— вам згори не так і видко, бо у вас цифри багато. Ви тільки й знаєте великі шахти, а наша Первомайка вам за колгосп править!" Секретар переходив на серйозну розмову й питав Коржа, чому він досі не в партії. Корж нітився й м'яв у руках шапку. Од великого хвилювання голос його зовсім губився, він одповідав шепотом. "Бачите, Іване Марковичу,— казав Корж,— перед війною я був уже зовсім підготував себе до вступу в більшовицьку партію, а за німців я зробив велику й велику похибку..." — "Яку?" — питав секретар, знаючи відповідь, бо те, чим карався Корж, знали всі. "Я не боровся з німцями,— відповів Корж, похиливши голову,— не пустив ні одного ешелону під укіс, не працював у підпіллі,— мене ніхто,не приймав на таке діло через гарячий мій характер..." — "Але ж я чув, що гітлерівці так і не примусили вас працювати на себе?" — питав секретар. "Велика наука,— недбало одказував Корж,— били дурну спину, щоб міцніша була!.."
"Так он як у вашому, колгоспі бурять!" — сказав жартома Стоколос, коли Корж почав другу бурку. "Що, може, й вас їдять заздрощі?" — прогув Корж, притискаючи до грудей перфоратор. "У них шахта універсальна,— сказав бур-щик-комсомолець,— побурив, побурив, а тоді драбинкою виліз і на сонці погрівся..."
Всі зареготали, бо картина уявилася справді смішна, й перший оцінив її сам Корж. "Отак ти мене, Ваню, й тоді одбрив, хай тебе тричі курка хвицне!" "Тоді" — означало за німців, коли Корж між двома поліцайськими прочуханами заявився до Вані Хіврина й вимагав прийняти його до підпільної організації.
Хіврин сидів тоді у садочку з гітарою, на грифі прив'язано величезного блакитного банта, поруч лежала на траві білява Груня. Ваня ліниво пощипував струни, прокал зуючи юнацьким тенорком: "Выхожу один я на дорогу..."32— "Ви помилилися, дядьку Корж,— сказала тоді Груня,— хіба Хіврин подібний на підпільника?" А Ваня засміявся, мов відро води вилив на Коржа, й проказав далі: "Сквозь туман кремнистый путь блестит..." — "Бачите,— показала Груня,— гітара та дівчата, серйозне йому й у голову не лізе!" Ваня підморгнув Коржу потай од дівчини: "Ночь тиха, пустыня внемлет богу..." Груня з серцем зірвала з гітари бант і жбурнула геть: — "Що ви хочете од фізкультурника?!" Ваня скочив на ноги, на повний голос доспівав: "И звезда с звездою говорит!"
Ничипір Корж міг переконатися, коли б не пішов одразу геть, вже який раз наштовхуючись на Ванину упертість,—що Грунине роздратовання не було удаване. Вона того дня теж чинила останню спробу переконати Ваню зробити для неї те, чого добивався й дядько Корж,— прийняти до підпільної організації.
Ваня розумів, що Груня не має доказів його підпільної праці й ще менше може уявляти, що її Ванічка і є той легендарний центр, який завдає німцям стільки клопоту. Вона щирим дівочим люблячим серцем розв'язала для себе цю тайну й вимагала, щоб Ваня дозволив їц стати поруч у боротьбі. Ваня не мав права признаватися й не признався Груні про своє подвійне життя: для всіх — колишній фізкультурник, службовець приватної німецької будівельної фірми, а для небагатьох — єдиний зв'язковий суворо законспірованого підпільного штабу. Ваня не мав дозволу ризикувати — ні життям коханої дівчини, ні справою, яка лежала на його плечах. Ним керувало аж ніяк не його почуття до Груні, страх за її життя, що було йому дорожче од життя власного. Груня ж, зневірившися в допомозі, відхиливши Ванину пропозицію почекати, доки він нібито роздобуде зв'язки з підпіллям,— сама ринулася в вир антигітлерівської дії, й коли Ваня дізнався про це.— було вже пізно.