Ніколь (теж зупиняючись). Коли так, роби як знаєш!
Клеонт (повертаючись до Люсіль). Ну, скажіть же нарешті, яка причина вашого милого поводження.
Люсіль (намагаючись піти від Клеонта). Я вже не маю більше охоти з вами про це розмовляти.
Ков’єль (повертаючись до Ніколь). Ну, ну, поясни ж нам нарешті, в чому тут справа?
Ніколь (намагаючись також піти від Ков’єля). Я більше нічого не хочу тобі пояснювати.
Клеонт (ідучи за Люсіль). Скажіть же мені…
Люсіль (ідучи й не дивлячися на Клеонта). Ні, я нічого не скажу.
Ков’єль (ідучи за Ніколь). Поясни ж мені…
Ніколь (ідучи і теж не дивлячись на Ков’єля). Ні, мені нічого пояснювати.
Клеонт. Змилуйтесь!
Люсіль. Я ж вам сказала: ні!
Ков’єль. Зроби ласку!
Ніколь. І не подумаю.
Клеонт. Я вас прошу!
Люсіль. Ідіть собі!
Ков’єль. Благаю тебе!
Ніколь. Забирайся!
Клеонт. Люсіль!
Люсіль. Ні!
Ков’єль. Ніколь!
Ніколь. Нізащо!
Клеонт. Заради всього святого!
Люсіль. Я не хочу.
Ков’єль. Ну, скажи ж мені…
Ніколь. Ніколи.
Клеонт. Розвійте мої сумніви!
Люсіль. Ні, не маю ніякого бажання.
Ков’єль. Та розтлумач же мені все як слід!
Ніколь. Ні, пропала охота!
Клеонт. Гаразд! Якщо ви так мало цінуєте мій спокій, якщо не хочете виправдати переді мною вашого поводження, що так жорстоко образило моє палке кохання, — ви бачите мене, невдячна, востаннє: я тікаю звідси і далеко від вас помру з горя та любові…
Ков’єль (до Ніколь). І я подамся звідси з ним разом.
Люсіль (до Клеонта, що хоче вийти). Клеонте! Ніколь (до Ков’єля, що йде за своїм паном). Ков’єлю!
Клеонт (спиняючись). Що?
Ков’єль (теж спиняючись). Чого тобі?
Люсіль. Куди ж ви йдете?
Клеонт. Я вам уже сказав куди.
Ков’єль. Ми йдемо вмирати.
Люсіль. Ви йдете вмирати, Клеонте?
Клеонт. Так, жорстока! Бо ви самі цього бажаєте…
Люсіль. Я? Я хочу вашої смерті?
Клеонт. Так, ви цього хочете.
Люсіль. Хто вам це сказав?
Клеонт (підходить до Люсіль). Як же не хочете, коли ви не хочете розвіяти моїх сумнівів?
Люсіль. Хіба ж я в тому винна? Коли б ви тільки захотіли мене вислухати, справа пояснилася б дуже просто: я сказала б вам, що винна в тій ранішній пригоді, яка завдала вам такої кривди, тільки моя стара тітка. Ми йшли разом з нею, а вона поклала собі в голову, що досить чоловікові лише наблизитися до дівчини, як він уже збезчещує її. Ця стара пані завжди гризе нас за легковажність і уявляє всіх чоловіків чортами, від яких чесні дівчата повинні тікати світ за очі.
Ніколь (до Ков'єля). В цьому-то й весь секрет.
Клеонт. Ви мені правду кажете, Люсіль?
Ков’єль (до Ніколь). А ти не брешеш, Ніколь?
Люсіль (до Клеонта). Це найщиріша правда.
Ніколь (до Ков’єля). Все точнісінько так і було.
Ков’єль (до Клеонта). Чи повірити їм?
Клеонт. Ах, Люсіль, єдиним словом, що злітає з ваших уст, ви можете заспокоїти всю бурю мого серця! Як легко віриш тим, кого кохаєш!
Ков’єль. Ах, ви ж бісенята! Та й ловко ж ви вмієте улестити нашого брата!
ЯВА 11
Пані Журден, Клеонт, Люсіль, Ков’єль, Ніколь.
Пані Журден. Дуже рада вас бачити, Клеонте; ви нагодилися саме до речі. Зараз прийде мій чоловік, скористайтеся нагодою і попросіть його віддати за вас Люсіль.
Клеонт. Ах, пані, які це солодкі слова! Як вони збігаються з моїми власними бажаннями! Чи міг я чекати на такий приємний наказ, чи міг я сподіватися на таку велику ласку?
ЯВА 12
Клеонт, пан Журден, пані Журден, Люсіль, Ков’єль, Ніколь.
Клеонт. Добродіючи вирішив обійтися без посередників і дозволяю собі звернутися до вас із проханням… Є одна річ, про яку я давно вже мрію. Це прохання надто важливе для мене, і тому я звертаюся до вас сам особисто. Отже, скажу вам без манівців: честь бути вашим зятем така для мене велика, що я вважав би себе за найщасливішу людину в світі, коли б міг заслужити такої ласки.
Пан Журден. Перше, ніж дати вам відповідь, добродію, я попрошу вас сказати мені: ви шляхетного роду?
Клеонт. Добродію, більша частина людей відповідав на таке запитання позитивно: слово сказати легко. Видавати себе за шляхетного тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюся на такі речі трохи інакше. Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Негідно ховати своє справжнє походження, з’являтися товариству на очі під чужим титулом, видавати себе не за те, що ми є насправді. Звичайно, мої предки займали почесні посади, сам я чесно прослужив шість років у війську, і достатки мої такі, що я сподіваюся зайняти не останнє місце в товаристві, проте, незважаючи на все це, я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке не належить мені з народження, хоч, може, інші на моєму місці і вважали б, що вони мають право це зробити; отже, скажу вам відверто, я — не шляхетного роду.
Пан Журден. Дозвольте, добродію, потиснути вашу руку, проте дочка моя — не для вас.
Клеонт. Чому?
Пан Журден. Ви не шляхетний — ви не матимете моєї дочки.
Пані Журден. Шляхетний! Що тобі до того шляхетства? Хіба ми самі від ребра Людовіка Святого походимо, чи що?
Пан Журден. Цить, жінко! Я вже бачу, до чого воно йдеться!
Пані Журден. Хіба ж ми з тобою самі не чесні міщани з діда-прадіда?
Пан Журден. Ото хтось тебе за язика тягне!
Пані Журден. Та хіба ж твій батько любісінько не був таким самим крамарем, як і мій?
Пан Журден. Ото кляті баби! Не дадуть і слова сказати! Якщо твій батько і був крамарем, — тим гірше для нього; що ж до мого, то так його може лише лихий язик називати. Кажу вам востаннє: я хочу, щоб мій зять був високого роду.
Пані Журден. Твоїй дочці потрібен чоловік до пари: для неї чесний, заможний, гарний на вроду хлопець багато кращий від будь-якого шляхтянчика — жебрака та потвори.
Ніколь. Що правда, то правда! Бачили ми в нашому селі одного паничика… Такий тюхтій, такий йолоп, що й у цілому світі другого такого не стрінеш!
Пан Журден (до Ніколь). Цить, грубіянко! Вічно втручаєшся в розмову. Добра для дочки маю чимало, тільки почестей мені бракує, тож і хочу я зробити з неї маркізу.
Пані Журден. Маркізу?
Пан Журден. Еге ж, маркізу.
Пані Журден. Ой лишечко! Крий нас, боже!
Пан Журден. Це вже вирішена справа.
Пані Журден. Ну, то я тобі скажу, що цього ніколи не буде. Нерівний шлюб завжди нещасливий. Не хочу я, щоб мій зять дорікав моїй дочці ріднею, щоб мої онуки соромилися називати мене бабунею. Та коли б вона приїхала до мене в гостину в екіпажі, вельможною дамою, та не вклонилася б, бува, комусь із наших сусідів, то її вся вулиця засміяла б! "Гляньте-бо, — загомоніли б усі, — як оця пані маркіза носа задерла! А це ж Журденова дочка, яка ще недавнечко, малою дитиною, вважала за велике щастя погратися з нами у "вельможну даму". Колись не була вона така пихата, адже ж обидва діди її торгували сукном коло брами Святого Інокентія. Надбали своїм діткам добра, грошеняток та й розплачуються тепер, мабуть, недешево на тім світі за те, що придбали! Чесній-бо людині зроду так не розбагатіти". Не хочу я поговору! Одне слово, я хочу такого зятя, щоб він мені дякував за мою дочку, щоб я могла йому по-простому сказати: "Ну ж бо, зятьок, а сідай-но лишень до столу та пообідай з нами".